Ну хоч цього разу ви не на три дні приїдете? Затримаєтесь довше? Оленко? Ти чому мовчиш?
Світлано Сергіївно, з днем народження вас ще раз! Не хворійте, дбайте про себе! Як тільки ми з Володею точно вирішимо, одразу ж вам зателефонуємо.
Олена поспішила покласти трубку якомога швидше.
“Оце так… подумала вона, відкладаючи телефон. І бесіда була приємна, і свекруха сьогодні ласкава, як ніколи, і привід для дзвінка дуже гарний її ювілей. Та з першої ж секунди і до останнього слова ледве стримувалася, щоб швидше закінчити цю розмову”.
Олені анітрохи не хочѐлось їхати гостювати до свекрухи у свій довгоочікуваний відпуск, який зрештою збігся з відпусткою чоловіка. Вона щиро вважала, що у світі є мільйон інших місць, де вони з Володею та дітьми могли б чудово провести час. Звісно, вона натякала чоловікові, що може, хоч цього літа варто відпочити десь інде, а не на дачі Світлани Сергіївни. Та Володя стояв на своєму немов стіна. Так його виховали. Старших треба любити й шанувати. Не можна не порадувати батьків своїм приїздом. Нечемно.
* * *
Олень, я й так бачу батьків у бік раз на рік. Ти хочеш, щоб ми й у відпустці перестали до них їздити? Тоді діти взагалі забудуть, що в них ще є бабуся з дідом у іншому місті.
Ри́бонько, якби тобі пом’якше сказати… А тобі ніколи не здавалося, що ці приїзди потрібні лише тобі?
На що ти натякаєш? Володя наморщив чоло і здивовано подивився на дружину.
На те, що твої батьки вже звикли жити далеко від тебе, від твоєї родини, їм і так добре. Вони не страждають, що не бачать онуків, не проводять з ними час. У них і без цього все гаразд.
Олень, та що ти кажеш? Звідки такі думки?
А з того, що твоя мама у листуванні завжди просить лиш одного надіслати світлини старших дітей чи відео малюка, і на цьому все. Вона ж ніколи не питає, як у них справи, як вчаться, чи не хворіють. Їй онуки потрібні лише для того, щоб показати їх гарні фотки сусідкам чи подружкам. Гарна ідеальна картинка, не більше. А що за цим криється не її турботи. Її зовсім не цікавлять наші проблеми й труднощі.
Тут не погоджуюся. Ми далеко живемо. В них немає можливості посидіти з Микитком, відвести його до садка чи зустріти старших хлопців зі школи. Якби жили поруч, все було б зовсім інакше.
Знаєш, Володю… Моя мама теж живе в іншому місті, проте їй це зовсім не заважає приїжджати, коли нам туго. Вона, як справжня рятівниця, завжди готова прилетіти на допомогу. Ти ж пам’ятаєш, скільки разів за минулий рік вона брала відпустку чи лікарняний, купувала квиток на потяг і мчала до нас з першої ж потреби. Чогось від твоєї мами з татою я такої кипучесті не помічала.
Так, Олень, теща в мене золота. Не заперечую. Я дуже вдячний Марії Петрівні. І не раз їй це казав. Вона у нас паличка-виручалочка.
Саме так. Коли ми їдемо до неї теж, вона завжди намагається їздити з хлопцями якомога більше. Гуляє, катається на велосипедах, купається в річці, грає у хованки, догонялки, ганяє м’яча. Дуже любить наших дітей, і вони їй платять тим самим. Так у родині й має бути. Теплота, піклування, кохання.
Олень, та що ж ти хочеш від мене? Усі люди різні. Твоя мама живчик. Вічно молода заводиха. Мої батьки старші, вони інші, іншого складу. Що ж тепер, і в гості до них не їхати?
Тут Олена на хвилинку замовкла, стиснула губи, ніби стримувалася, щоб не проговоритись. Та вирішила, що не сьогодні.
Мені там некомфортно, і дітям теж. Не затишно, якось несвоє. Навіть важко виразити.
Як так? Чому
Та машина, наповнена дитячим сміттям і легким відтінком свободинки, мчала до моря, де нарешті всі вони відчували, як тягар непотрібних очікувань поступово змивається солоною водою.
Ніжність насправді може боліти
