Це триває вже третій рік. Коли мій син Тарас привів до нашого дому нову дружину — жінку з двома дітьми від першого шлюбу, — я й уявити не могла, у що перетвориться моє життя. Спочатку він запевняв, що це тимчасово, що вони зупиняться у мене лише на кілька місяців, поки не знайдуть житло. Але минуло три роки, а тимчасове стало постійним. До того ж — тепер його дружина Оксана чекає від нього дитину. І кожен день моєї старості все більше схожий на каторгу.
Ми мешкаємо у звичайній двокімнатній хрущовці в спальному районі. Зараз у квартирі — я, мій син, його вагітна дружина та її дві дитини. Незабаром з’явиться ще одна дитина. Я не скаржусь на Оксану — вона ставиться до мене ввічливо, не свариться. Але робити по дому нічого не хоче й не вміє. Хоча діти в садочку, вона не працює, а лише сидить у телефоні чи гуляє з подругами. Іноді — робить манікюр, і я навіть бояся запитати, чиїми грішми.
Тарас працює, так. Але його зарплати ледь вистачає на продукти й комуналку, особливо з такою компанією. Все інше — на мені. Моя пенсія, а ще підробіток: щодня з п’ятої ранку я мию підлоги у двох офісах, а до восьмої повертаюся додому. Здавалося б, можна відпочити, але не тут-то було — у мийці гора посуду після сімейного сніданку, обід ще не приготований, білизну не перепрано, підлогу не підметено. А ж це все — на мені.
Оксана, поки не була вагітною, хоч у магазин ходила, іноді готувала. Тепер — взагалі нічого. Каже, що живіт тягне. Відводить дітей у садок і зникає. Додому приходить разом із Тарасом до обіду, а їсти треба — і готувати, і сервірувати, і потім мити. Хіба вона це робить? Звісно, ні. Усе на мені. І я вже не вправляюся.
Одного разу я наважилася поговорити з сином. Мовляв, Тарасе, у нас забагато людей у тісній квартирі, може, ви з Оксаною подумаєте про оренду? Він лише знизав плечима: «Мамо, половина квартири — моя, грошей на оренду нема. Терпи». Ніби ножем по серцю. Я все життя прожила для нього, для сім’ї. А тепер — терпи?
Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Впала прямо на кухні, сковорідка з плити ледь не впала. Забрали швидкою. Лікар сказав: потрібен спокій, відпочинок, жодного стресу. А як тут відпочивати, коли у домі кожен день — як на ярмарку?
Діти, звичайно, не винні. Але й вони, і вагітна Оксана, і байдужість сина перетворили мою старость на безкінечну втому. Після обіду я намагаюся прилягти хоча б на годину — ноги гудуть, поперек болить. Але потім знову встаю, готую вечерю, прибираю. Ввечері дім перетворюється на божевільню: діти скачуть, бігають, сваряться, кричать, плачуть. Спокій у цій квартирі — давно забута розкіш.
Я все частіше ловлю себе на думці, що єдиний вихід — взяти кредит і зняти собі хоча б крихітну однушку. Де буде тихо. Де ніхто не битиме каструлі, не кидатиме іграшки й не чекатиме, що їм принесуть їжу. Де я зможу, нарешті, просто видихнути.
Але мені страшно. Страшно залишитися самій. Страшно брати кредит у літах. Але ще страшніше — кожного дня почуватися прибиральницею у власному домі. У домі, де, як мені здавалося, я зустріну старость із теплотою й турботою. А вийшло — з обдертими до крові руками і пульсом за двісті.
