Нова теща, нове життя — і жодної тривоги
– Віталію, не забудь до вихідних купити “Медовик” і трохи фруктів, – нагадала чоловікові Оксана, швидко заглянувши у холодильник.
– А навіщо? У нас що, свято? – здивувався Віталій, вертячи в руках пачку кави.
– Ти знову забув? У суботу приїжджає мама! З новим чоловіком. Тепер вони житимуть тут, у нашому місті! – підкреслила Оксана.
– У якому сенсі «житимуть тут»? У нас ж двокімнатна квартира, – зітхнув Віталій, відставляючи каву.
– Ну не в нашій квартирі, звісно, – розвела руками Оксана. – Просто мама вийшла на пенсію, вийшла заміж і захотіла переїхати ближче. Щоб бачити онука, допомагати.
Віталій кивнув і пообіцяв усе придбати, але в душі його гризла дивна тривога. Його теща, Ганна Миколаївна, завжди викликала в ньому моторошний холод. Не жінка, а скеля – залізобетонна. Витончена, холоднокровна, з ідеальною зачіскою й начальницьким тоном, вона все життя працювала на залізниці і тримала підлеглих у жорстких рукавицях. І щоразу, коли Ганна Миколаївна розповідала, як карала провинившихся, Віталій мовчки дякував долі, що не потрапив під її командування.
А тепер – вона поруч. Невже її невичерпна енергія спрямується на їхню родину? А якщо втрутиться у виховання сина, почне командувати, наказувати, як краще?
Оксана ж була у захваті. Допомога з Максимком, шкільні справи, уроки – тепер не доведеться мчати з роботи в паніці. «Мама все візьме на себе», – впевнено казала вона. Але Віталій відчував, що спокійному життю прийшов кінець.
І ось настала суботня ранок. Подзвонили у двері.
– Віталю, мама приїхала! – радісно скрикнула Оксана й кинулася до дверей.
Вона розчинила двері… й завмерла. На порозі стояли двоє. Поряд із ґрунтовним, добродушним чоловіком – невисока, струнка жінка з м’якою посмішкою й короткою світлою зачіскою. Віталій остолбенів. Це точно не була та сама Ганна Миколаївна, яку він знав!
Але тут жінка вже голосом, знайомим, але незвично теплим, промовила:
– Діточки, як же я за вами сумувала! Віталю, Оксанко, Максимку, здоровенькі були!
Віталій переглянувся з дружиною. А чоловік уже міцно стиснув йому руку:
– Ну здоровенькі були, зятю! Я Віктор Степанович. Сподіваюся, подружимося! – і з широкою усмішкою потягнув важку сумку на кухню.
Ганна обійняла доньку, потім онука, і навіть Віталію дісталися обійми. Він стояв, не вірячи у свої очі.
А на кухні тим часом Віктор Степанович викладав із сумки банки з солінням, копчене, і, як то кажуть, пляшечку кришталевої. Помітивши погляд Віталія, він усміхнувся:
– А як же! Тепер ми родина. Хочеш, розповім, як із твоєю Ганною познайомився?
Виявилося, Віктор був бригадиром у сусідньому депо. Одного разу нагрянула перевірка – і серед перевіряючих була вона. Сувора, непохитна. Він не злякався, сказав усе як є. Вона спробувала задавити авторитетом – не вийшло. А коли він іронічно назвав її «чарівною жінкою», вона вперше за багато років почервоніла.
Так і закрутилося. Потім побачення, потім кава, потім човен, гриби й кохання. Віктору вдалося розкрити в Ганні не лише жінку, а й теплу бабусю. Тепер вони разом забирають Максимка зі школи, їздять із ним у село, Ганна захопилася рибалкою, а недавно вибирали човен на сайтах.
– Приїжджайте і ви до нас у село, Віталію, – сказала вона одного разу. – Усе працювати та працювати… А коли жити?
Коли друг Віталія, Андрій, дізнався, як змінилася його теща, лише зітхнув:
– Оце тобі пощастило. У нас теща ледве сім’ю не розвалила, а в тебе – золото!
І Віталій із ним повністю погоджується. Тепер він дивиться на Ганну Миколаївну зовсім інакше. Бо іноді залізне серце – просто чекає, коли його хтось розтопить.
