Колишній шанс
— Оленко, ти йдеш додому? — Подруга Марійка нетерпляче постукала наманікуреними нігтиками по столу.
— Ні, ще затримаюся. Чоловік має заїхати, — безсоромно збрехала Олена.
— Ну, як знаєш. До завтра. — Погойдуючи стегнами, Марійка вийшла з кабінету.
Співробітники один по одному покидали офіс. За дверима лунали поспішні кроки та цокання підборів. Олена взяла телефон і задумалась. «Пива, напевно, вже хлипнув, лежить перед телевізором, пузом догори». Вона зітхнула й натиснула кнопку виклику. Після трьох довгих гудків Олена почула бурмотіння телевізора, і лиш тоді — голос Василя:
— Алло.
— Вась, на вулиці дощ, а я в замшевих черевиках. Забери мене.
— Оленко, прости, я ж не знав, що ти подзвониш, пива випив. Виклич таксі, — відповів чоловік.
— Як завжди. Нічого іншого від тебе й не чекала. До речі, коли ти робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.
— Оленко, кохання моє, футбол… — У трубці роздалися крики вболівальників, і Олена скинула виклик.
Минули ті часи, коли чоловік чекав на неї біля офісу. Тоді в нього не було машини, але він що дня заїжджав. Олена зітхнула, вимкнула комп’ютер, одягнулась і вийшла.
Тишину коридору порушила дробіт її підборів. Усі давно пішли. У холлі першого поверху, біля стійки охоронця, стояв заступник директора Богдан Степанович і розмовляв по телефону. Високий, підтягнутий, у довгому чорному пальті, він більше нагадував голлівудського актора, ніж службовця звичайного офісу. Жінки шепотілися, що він неодружений.
Олена завжди мала гострий язик і припускала, що він, мабуть, хворіє, якщо такий гарний досі на свободі.
— З моделлю зустрічається. Забула її ім’я. Часто з’являється на обкладинках журналів, — сказала тоді подруга Марійка, яка знала всі світські плітки.
Василь у молодості був не гірший. Щодня на турніку у дворі підтягувався разів по тридцять. А потім… Потім обленішав, закохався у пиво, відростив пузо. І що дня, повертаючись з роботи, Олена бачила одну й ту саму картину: Василь лежить на дивані перед телевізором, а на підлозі стоїть пляшка з пивом.
Вона вже підійшла до дверей, коли за спиною почувся приємний баритон, від якого по шкірі побегли мурашки.
— Олено Ігорівно, чому так пізно?
— Думала, чоловік заїде, але він не зміг, — відповіла вона з посмішкою, обертаючись.
Богдан Степанович приБогдан Степанович дістав з кишені ключі й легко посміхнувся, і Олена раптом зрозуміла, що іноді життя дає не лише другий шанс, а й урок, який варто пам’ятати.
