Нарешті вся родина в зборі, усі дружно сидять за одним великим столом. “У чому полягає секрет вашого щасливого 35-річного шлюбу, поділіться. Мамо, ну хіба не було моментів, щоб тебе тато дратував або ж ти тата? Невже ніколи не думали про розлучення?” – поцікавилася донька Марина.
Чоловік із дружиною переглянулися, він встав та обійняв її. Жінка сиділа, вдивляючись у вікно та чекала. Уже четверта година, скоро має бути.
До воріт під’їхала бабуся на велосипеді з великою сумкою, зупинилася, дзвякнула та поїхала собі далі.
Жінка хутко вилетіла з хати та побігла до воріт. Чимдуж відкрила поштову скриньку, дістала лист. Ось він, нарешті. Сьогодні вранці вона прокинулася з передчуттям, що прийде лист, і таки прийшов. Закрила хвіртку, сіла на лавочці під старим деревом. Такий бентежний момент, аж руки тремтіло, серце в п’ятки пішло, чомусь страшно. Кожний раз, коли отримує лист від нього, її накриває хвилювання.
Відкрила конверт та здивувалася: він був геть тоненьким та маленьким.
«Моя кохана Ольго,
Давно ми не бачилися, давно я не торкався твоїх ніжних рук. Ніяк не можу забути твій запах, він ще досі зі мною. Скільки вже років пролетіло? Дев’ять чи десять? Чесно, вже й не рахую. Пам’ятаю той день, коли ми вперше побачилися. Ніби це було вчора. Ти була така струнка, красива, голубі оченята, червоненькі губи, перше, що я подумав: хочу тебе вкрасти та завести кудись якомога далі, де були б тільки ти і я.
Сталося не так, як гадалося. З’ясувалося, ти маєш чоловіка. Він не став на заваді. Ми закохалися. Я так не хотів, але по-іншому не міг. Пишу цей лист і чітко уявляю твоє обличчя, очі, усмішку. Я і досі не розумію, за що нам ці страждання? Хіба ми заслуговуємо на такі випробування долі? Чому? Невже кохання настільки сильне? Якщо бодай комусь розповісти, то й мало хто повірить.
Кожну ніч, як лягаю спати, думаю лише про тебе, що зараз ти могла б лежати поруч зі мною, а не з іншим. Ці страшні думки мучать мене, до ранку не можу заснути.
Ольго, дозволь відпустити наше кохання, навіки. Воно може жити у наших серця і тільки там. Можливо, в іншому житті ми знову зустрінемося, і там у нас буде краща доля.
Невдовзі я одружуюсь. Але ти знай, що моє серце навіки належить тобі. Воно тільки твоє.
Зрозумій, мені 32 роки. Я молодий чоловік, який хоче сім’ю, своїх дітей. Все те, що є у тебе. Хочу, якщо у мене буде донька, щоб вона була схожа на тебе: трішки смаглява, із голубими оченятами, такі ж губки пухкенькі.
Протягом семи років, кожного дня в моєму серці жила надія, що двері мого будинку відчиняться, і я побачу там тебе. На превеликий жаль, цього не сталося.
Це мій останній лист для тебе. Бувай, кохана пташечко. Прощавай, моя Ольго. Я відпускаю тебе і ти відпусти мене. Щастя тобі з твоїм чоловіком. Він у тебе хороший, тому бережіть та любіть один одного!
Навіки твій Дем’ян. 03.05.1988».
Ольга сиділа та плакала, вона не могла стримати сліз, вони котилися по її щоках, як горошинки. Жінка хотіла кричати на всю гучність. Невже прийшов день, коли вона повинна відпустити свого коханого Дем’яна? Але повинна це зробити, заради нього та його щастя. Все-таки у не є свій чоловік, якому дала обітницю.
Жінка вирішила не палити та не викидати лист, залишила на згадку.
Степан від самого ранку був сам не свій, ходив по хаті, як ошпарений. Насправді він про це все давно уже догадувався. П’ять років тому пішов до поштарки та випросив лист, що адресувався його дружині. Так він про все дізнався. Заборонив Галі, поштарці, кому не будь про це говорити. Ну і що, що кохає когось іншого, проте поруч зі мною.
Він з усіх сил намагався вірити, що дружина не посміла б зрадити. Та все одно емоції брали гору. Ревнощі не можна було стримати, проте старався їх приховувати від дружини. Зціпивши зуби, мовчав. А в думках проклинав свого суперника. Степан перший зустрів її, а той Дем’ян немає ніякого права надсилати листи Ользі, яка і до сьогодні чекає на листи. Чоловік прекрасно розумів, коли вони приходили, адже жінка завжди була засмучена, поникла, постійно бриніли сльози на її очах.
Одного разу він хотів розповісти про те, що йому відомо, але він її прощає, бо дуже сильно любить.
Степан підійшов тихо, жінка не помітила, як він опинився дуже близько, ззаду та побачив той лист.
– Моя кохана, — хотів приголубити Ольгу та не зміг. – Як ми так живемо, постійно обманюємо один одного.
– Чому так рано?
– Ненадовго, забіг, хотів поговорити…
У відповідь тиша.
– Я більше не можу так, чесно. Досить. Я відпускаю тебе. Можеш іти. За мене не переживай, якось звикну.
– У нього скоро весілля.
– Їдь до нього і нехай одружується з тобою. На його місці я б так і вчинив.
– Степане, не піду я. Якби хотіла цього, то давно уже пішла. А так буду з тобою. Тебе знаю усе життя, а його лише два дні. Я ж тебе кохаю і доньку нашу.
– Так чому ти плакала?
– Що він одружується, буде мати свою сім’ю. Стане щасливим.
– Зачекай, ти про яку доньку?
– Нашу доньку. Весною чекаємо її у нашій сім’ї.
Вони переглянулися, посміхнулися.
Життя – сповнене різкими поворотами, сюрпризами, на які, зазвичай, ми взагалі не чекаємо. Слухайте своє серце і будете щасливі!
