Кожна наша серйозна розмова з чоловіком завершувалася однаково. Ми сварилися і по кілька днів не розмовляли зовсім.
Мій чоловік був дуже твердим на слово і рішучим. Як я не намагалася до нього достукатися чи переконати, все завершувалося моїм фіаско.
Попри те ми дуже любили один одного і в побутових питаннях розуміли з пів слова, що хоче сказати інший.
Ми виховували сина Марка, йому одинадцять з половиною років. Я дуже хотіла народити ще одну дитину. Не важливо, чи хлопчика, чи дівчинку.
Це ж таке щастя мати ще одну дитину від коханого чоловіка, відчувати маленькі ручки на своєму обличчі. Ти наче знову стаєш молодим.
Але от мій чоловік більше дітей не хотів. Він не переносить дитячих істерик, пелюшок і прив’язаності на кілька років до дому, доки дитина не підросте.
Він у мене працює нейрохірургом, тому спокій вдома для нього вкрай важливий.
От тільки одного чудового дня він мене просто збентежив. Сам з самого ранку запитав чи не хочу я стати мамою для ще однієї дитини, дівчинки.
Я й не знала що відповісти.
А чоловік продовжив:
– Вчора, під час моєї зміни, привезли дівчинку, як вдарилася головою об кут тумбочки, а потім на неї впало ще кілька дітей. Дитині із дитячого будинку. Все б нічого. Я її прооперував. Успішно. Але от коли вона відкрила очі, глянула на мене своїми небесно-голубими оченятами і запитала: – Тату, ти повернувся, щоб мене врятувати?.
Я й слова сказати не могла. А чоловік далі говорив:
– Люба, я знаю, як ти хотіла ще одну дитину. Давай візьмемо цю дівчинку до себе. Я не знаю, але відчуваю, що ми зробимо правильне рішення.
Я усвідомлювала, що якщо чоловік сам мене попросив, то це вже багато означає. Та й своє рішення він давно прийняв. Тому я і не суперечила.
Ми почали збирати необхідні документи і провідувати дівчинку у лікарняній палаті. От тільки мамою вона мене не називала. Це заповітне слово я почула лише коли ми її забрали до нас додому і я вранці заплітала їй колосок. Тоді вона сказала:
– Дякую мамо. У тебе дуже вправно виходить. – І обняла мене за шию.
