Коли я вперше взяла на руки свою Наталочку, то одразу зрозуміла, що робитиму усе можливе й неможливе аби вона була щаслива та мала все, чого не було в мене. Її світлі оченята, пухкі губи та чарівне миле личко викликали на моєму обличчі посмішку, а в душі щемливий трепет.
Вдома я не спускала Нати із рук. Просто не могла стримуватися й ігнорувати її плач, навіть незначний. Звісно, вона швидко звикла до того, що мама завжди поруч, тож без Нати я більше нікуди не ходила й дочку ні на кого іншого не залишала. Питання дитячого садочка одразу відпало, адже повертатися на роботу я відмовилася. Олег махнув на все рукою й сказав робити, що хочу.
Не буду приховувати правди, я Нату залюблювала. Все, що стосується хатніх справ робила сама. Обов’язків у доні не було, але я не вбачала в цьому нічого поганого. Чоловік постійно мене за це сварив та повторював, що Нату потрібно чогось навчати, залучати до роботи, а я відповідала, що вона ще встигне.
У школі вона навчалася посередньо. Особливого інтересу до якогось предмета не мала, а коли ми починали розмову про здобуття професії, Ната не знала, чого хоче. Гуртки чи спортивні секції її також не цікавили. У вільний час дочка зазвичай сиділа у соціальних мережах та пробувала вести власний блог. Олег казав, що вона займається дурницями, а я дочку підтримувала.
Довго ми думали та вагалися, куди ж Наті вступати, поки не вирішили спробувати пройти на факультет журналістики. Доню взяли на контракт, гроші ми відкладали заздалегідь. Орендували квартиру, перевезли речі й дуже довго не могли розпрощатися. Кілька днів я не могла прийти до тями, бо дуже сильно сумувала за Натою. Вона телефонувала кожного дня та розповідала про своє студентське життя.
Здавалося, що в Нати все добре, поки я не отримала дзвінок від куратора. Марина Станіславівна розповіла про численні пропуски та нескладену сесію. Наталю збиралися відрахувати. Звісно, ми з Олегом владнали це питання й коштувало це чималу копійку. Поїхали до дочки з’ясовувати, що відбувається й мало не зомліли, коли двері квартири відчинив чоловік не набагато молодший від нас.
Ната не чекала на нас, тому розгубилася, зате зять гостинно запросив на кухню. Іван, 31 рік, працює охоронцем, розлучений. Нату кохає усім серцем й хоче одружуватися. На мені лиця не було, Олег не міг підібрати пристойних слів, щоб висловити свої емоції. Зате Наталя пишалася, як писана торба, й не відводила погляду від свого хлопця.
Пообіцяла, що більше не прогулюватиме пари й буде сумлінно навчатися, Іван сказав, що все проконтролює й напрошувався в гості. Додому ми їхали мовчки. Я навіть не знаю, що думати та як з нею говорити. Ну що може дати їй цей Іван, який отримує мінімалку, не має даху над головою й не вирізняється розумовими здібностями? До того ж така велика різниця у віці.
Якщо тиснутиму на Нату, вона образиться й припинить з нами спілкуватися, а якщо залишу все, як є, тоді дочка зробить необдуманий крок у життя, яке принесе їй лише розчарування.
