Ну що, мене назад у дитячий будинок віддасте? Тітка казала, що ви мене взяли, бо не знали, що своя дитина буде. А я ж не ваш
Оксана стояла біля плити й перевертала золотисті млинці. За хвилину чоловік прийде з роботи, і вони всі разом сядуть вечеряти.
Чомусь Тарасик сьогодні не крутився біля неї, не випрошував черговий млинець із своїм улюбленим: «Ма-а-а-мочко, ну дай ще один!» Зазвичай він так розтягував склади, що Оксана не витримувала й зі сміхом додавала йому ще один хоч і знала, що син давно ситий. Просто йому подобалося казати це чарівне слово матуся.
А ще він обожнював, коли вона брала його на руки (він був легенький, йому ж усього пять!) і питала: «Ну що, сину, підемо тата зустрічати?» Тоді Тарасик радісно підстрибував: «Так, мамо, підемо!» і в його очах горіли зірочки. Він ще не звик до цього дива мати й батька, власної кімнати, ліжка та спортивного куточка, який тато спеціально для нього змайстрував. І до всіх цих машинок, роботів, конструкторів, які належали тільки йому. І до вечірніх казок, погладжувань по голівці та слів: «Я тебе люблю».
Оксана вже хотіла покликати сина, але раптом відчула легенький поштовх у животі. Вона затримала подих і знову.
«Господи, дякую за цей дивовижний подарунок», щодня шепотіла Оксана. Вони вже й імя дівчинці обрали Марічка, на честь Миколиної бабусі. Лікарі казали, що своїх дітей у неї не буде, тому вони з чоловіком і взяли Тарасика з дитбудинку. А через рік на тобі, ось і донечка в дорозі!
Оксана задумалася й ледь не спалила млинець. «Тарасик, сину, чого ти там мовчиш?» гукнула вона.
У відповідь тиша.
Вона вимкнула плиту й заглянула до кімнати. Темно. Чудно…
Раптом почувся шелест. Оксана ввімкнула світло й аж розплющила очі: Тарасик сидів на ліжку в куртці, шапці й з рюкзаком, набитим машинками.
Ти чого в темряві, як злодій? засміялася вона. Зібрався в кругосвітню подорож? Ану швидше роздягайся, ідемо млинці їсти!
Але Тарасик не сміявся. Він дивився кудись у простір дорослими очима й раптом спитав:
А можна я візьму ці машинки з собою? Їй же вони не потрібні
Що ти кажеш, сину? Куди це ти зібрався? у Оксани руки опустилися. Невже він не відчуває, як його люблять? Чи може, ревнує до сестрички? Але ж ще вчора так тішився!
Ну ви ж мене віддасте назад Тітка казала, що ви мене взяли, бо не знали, що своя дитина буде. А я ж не ваш
Його очі наповнилися слізьми.
Оксана згадала ту сусідку, яка днями так «випадково» зауважила: «Ой, Мариночко, поспішили ви з хлопчиком» Вона тоді швидко пішла, щоб не лаятися при сині. А виявляється, Тарасик усе почув. І тепер думає, що він зайвий.
Вона обхопила його, а він спочатку виривався, а потім пригорнувся й розплакався.
Сину, та що ти! Ця тітка просто дурнувата. Ти наш, назавжди!
Вони довго сиділи, обійнявшись, а потім пішли їсти млинці.
Коли народилася Марічка, Тарасик із татом залишилися вдома «на господарстві», а потім поїхали за мамою й сестричкою. Хлопчик хвилювався: раптом вона його не полюбить? Але, побачивши крихітну дівчинку, тільки зневажливо хмикнув:
Мамо, ну куди їй без старшого брата? Я навчу її грати в машинки!
Тепер він не відходив від сестрички, чекаючи, коли вона підросте і її поселять до нього в кімнату. А поки що він мамин головний помічник.
Ось і сьогодні Оксана покликала його:
Тарасику, йдемо тата зустрічати!
А він уже стояв у коридорі, готовий до подвигів:
Мамо, я двері потримаю!
Вони вийшли з колискою, і раптом у підїзді зявилася та сама сусідка. Тарасик міцніше стиснув мамину руку.
Сину, ти ж чоловік, шепнула Оксана. Допоможи тітці, у неї сумки важкі.
Гаразд, матусю! гордо відповів він, викликав ліфт і побіг наздоганяти маму.
Завтра вихідний, і вони всією родиною підуть у парк. Шкода, що Марічка ще мала, але скоро вони разом кататимуться на гойдалках. І Тарасик, як справжній старший брат, буде міцно тримати її за руку. Бо вони родина. Назавжди!
