Досить, Михайле. Я більше так жити не можу, і так, я подаю на розлучення.
Слова злетіли з її губ так просто, майже буденно. Олена сама здивувалася цій легкості. Усі роки накопиченої гіркоти, безсонних ночей, коли вона чекала його до світанку, вигадувала виправдання все це зжалось у два короткі речення.
Михайло повернув голову. На його обличчі проблинулася мить подиву.
Та ну Ти серйозна? Через що саме?
Через що. Олена усміхнулася. Через запах чужих парфумів на його сорочках. Через листування, яке випадково побачила. Через те, як він дивився крізь неї, ніби вона предмет меблів, який давно пора викинути, а руки не доходять. Через колегу з роботи. Через сусідку надверсі. Через ту офіціантку в кафе, куди вони ходили на річницю.
Через все, вона пожала плечима. Я втомилась.
Процедура розлучення розтяглася на кілька місяців і виявилась такою виснажливою, що Олена іноді забувала їсти. Суд, папери, нескінченні засідання все це стало вязким кошмаром, з якого не вийти. Вона приходила в зал засідань у старій сукні, яку носила ще до вагітності. Тканина натягалась на стегнах, блискавка на спині не застібалася до кінця, і Олена прикривала це кардиганом Єдиним пристойним, без пухирців і розтягнутих рукавів.
Михайло сидів навпроти в новому костюмі. Піджак лягав ідеально, краватка останній писк моди, з яскравим візерунком. Олена дивилася на цю краватку і намагалася згадати, коли востаннє купувала щось собі. Позавчора вона ледве знайшла гроші на зимові черевики для Арсеня. Майже нові, всього 80 гривень, продавець жив у сусідньому районі. Їдучи за ними переповненим автобусом, думала про те, що сину ще потрібні штани, бо він виріс за літо. І куртка. І шапка.
А потім адвокат поклав на стіл роздруковані документи.
За випискою з банку, голос юриста був рівний і діловий, за останні вісімнадцять місяців відповідач витратив у ресторанах і розважальних закладах суму, еквівалентну річному бюджету сімї.
Олена дивилася на цифри і не могла скласти їх у зрозумілу картину. Ресторани. Розважальні заклади. Окремим рядком квітковий магазин, а вона точно знала, що він їй не дарував букетів. Ювелірний сережки, підвіску, кільце. Прикраси точно не для неї.
Тим часом вона думала, чи може купити Арсеню банан. Не грозд один банан, бо грозд вже розкіш. Вона різала яблука на тонкі дольки, щоб розтягнути на кілька днів. Варила кашу на воді, бо молоко підскочило в ціні, і пила пустий чай, переконуючи себе, що так краще для фігури.
Михайло відкашлявся, поправив краватку.
Це мої особисті гроші. Я їх заробив.
Після засідання Михайло наздогнав її на стоянці. Схопив за лікоть, повернув до себе.
Думаєш, щось відстоюєш? його голос текла отрута. Я заберу Арсеня. Чуєш? Заберу.
Олена мовчки дивилася на нього. На людину, з якою прожила пять років. Якій народила сина. Заради якого пішла в декрет і втратила роботу, кваліфікацію, себе.
Ти ж безглузда, продовжував він тріумфально. Ти нічого не вмієш. Що ти йому можеш дати? Бідність? Я з нього хоч чоловіка вихователь, а не розкидач. І аліменти будеш платити, а не навпаки!
Безглузда. Це слово він уже раніше вимовляв.
Ти безглузда, не розумієш простих речей.
Ти безглузда, знову забула.
Ти безглузда, що з тебе візьмуть.
І Олена сприймала це, бо любила, бо сімя, бо так треба.
Колишній чоловік продовжував дзвонити. Вимагав, аби Олена віддала йому сина, щоб він не псував його своїм впливом, аби не витрачав аліменти на чомусь невідомому.
І під час ще одного дзвінка Олена просто не витримала.
Добре, сказала вона. Забирай.
На іншому кінці телефону завісила тиша.
Що?
Я сказала добре. Я привезу Арсеня завтра.
І привезла.
Арсеня стояв у коридорі квартири Михайла маленький, з рюкзаком у формі динозавра і сумкою, куди Олена вклала його улюблену піжаму, книжку про космос, плюшевого зайця з відрізаним вухом. Михайло дивився на сина так, ніби той матеріалізувався з повітря.
Ось і все, Олена поклала сумку на підлогу. Виховуй.
Мамо? голос Арсеня задрімав.
Олена сіла перед ним, обійняла, притиснувши ніс до його головки, вдихаючи аромат дитячого шампуня і сонця.
Поживеш трохи з татом, добре? Це як пригода. А я буду сумувати і дзвонити щодня.
Вона вийшла, не озирнувшись. Зашла за кут, притулилася до стіни і спустилася вниз, притискаючи долоні до обличчя. Господи, що вона робить? Але вона була втомлена від дзвінків Михайла, від його голосу та докорів.
Михайло подзвонив через годину.
Олено, це він спіткнувся. Коли Арсеню в садочок? Завтра чи як?
В садочок? Олена моргнула. Михайле, він ходить у дитячий садок кожен будній день. О з ранку. Ти не знав?
Звідки мені Добре, розберуся.
Він не розібрався. Відвіз сина до Валентини Петрівни того ж вечора «на пару годин, поки справи вирішу» і зник.
На четвертий день задзвонив номер колишньої тещі, і вона дозволила собі коротку, злісну усмішку, перш ніж відповісти.
Взагалі совість втратила? голос Валентини Петрівни звенів від обурення. Віддала дитину і пішла розважатися? А я сиджу з ним, так? Мені вже за шістдесят, до речі! Тиск підвищений!
Я привезла сина не вам, Олена говорила рівно, майже ласкаво. Я привезла його таті. Який, якщо памятаєте, обіцяв виростити з нього справжнього чоловіка. Бив себе в груди, погрожував судом.
Він працює! Йому нема часу!
А мені, отже, є час? Я теж працюю. Щодня. І справляюсь сама.
Але він же
Валентино Петрівно, перебила Олена, я віддала дитину Михайлу за його ж проханням. Хай його вирощує, як обіцяв. Я вам нічим не допоможу.
У трубці повисла тиша, а потім короткі гудки.
Валентина Петрівна передзвонила через два дні. Голос у неї був інший: втомлений, якимось спустошеним.
Приїжджай, забери Арсеня. Не можу більше.
Олена приїхала ввечері. Арсеня кинулася до неї з порогу, схопилася за ноги, влошила обличчям у живіт.
Мамо, мамо, мамо
Він повторював це, як закляття, і Олена гладила його по голові.
Все, малюк, хватить пригод. Їдемо додому.
Валентина Петрівна стояла в дверях, схрестивши руки. У її погляді блиснулася щось схоже на роздратування. Не каяття, а просто розчарування, що план провалився. А невістка виявилася не такою безглуздою, як вони думали.
Михайло зник. Не дзвонив, не писав, не зявлявся на порозі з вимогами та погрозами. Просто розтанув. Його батьки теж не навідали внука. Вони приїхали один раз, через кілька років. До того часу Арсену виповнилося сім, він вчився у другому класі, займався плаванням і обожнював збирати конструктори LEGO.
Хлопець відкрив двері й подивився на незнайомих людей.
Кого ви шукаєте? спитав він.
Арсенечко! Валентина Петрівна махнула руками. Це ж ми! Бабуся з дідом!
Арсен підняв брову, обернувся:
Мам, тут якісь люди.
Розмова була коротка і неприємна. Валентина Петрівна збурювалася, що внук не впізнав, не привітався, не кинувся в обійми. Микола Іванович кивав головою і нагадував щось про сучасне виховання.
Вони пішли, залишивши останнім коментарем, що хлопець жахливий і невихований. І такий же безглуздий, як мати Олена закрила за ними двері і засміялася. А на що вони взагалі розраховували?
Час летів надто швидко. Арсену виповнилося одинадцять. Він виріс, став схожим на діда батька Олени. Син успадкував її впертий підборідок і гострий, іронічний погляд. Він не питав про батька. Можливо, колись спитає, і Олена відповість чесно, без прикрас, але й без зайвої злобності. А поки вони справляються удвох.
Минуле нагадало про себе несподівано у вигляді подруги Ольги, яка плакала у Олені на кухні, розмазуючи туш на щоки.
Він погрожує забрати Сергійка, всхлипувала Ольга. Каже, адвоката найме, довідки збирає Я не знаю, що робити!
Олена налила їй чаю, підсунула цукрницю.
Ольго, посміхнулася вона кутком губ, хочеш пораду?
Хочу. Будь-що. Я схожу з розуму.
Віддай йому дитину сама.
Ольга застигла з чашкою в руках.
Що?
Збери речі, привези Сергійка до батька. Скажи: виховуй. І йди. Три дні, Олена підняла три пальці, можливо, менше. І твоє питання вирішиться назавжди.
Ти серйозна?
Абсолютно. Перевірено на власному досвіді.
Ольга дивилася на подругу розгублено, недовірливо, з проблиском чогось схожого на надію.
А що далі?
Далі? Олена випила чай і відкинулася на спинку стільця. Далі живеш нормально. Без тих, кому ти потрібна лише для галочки «сімя» в соцмережах.
Вона згадала Михайла, його батьків. Все це залишилось у минулому. Але свій урок Олена вивчила. На відмінно.
