Павлусю, йдемо їсти, лагідно промовила нянька Оля.
Ні, відповів він і втупився у вікно.
Павлику, іди.
Ні-і-і! закричав, затопав тоненькими ніжками в коричневих колготах. Не хочу, там же мама!
Мама прийде пізніше, іди.
Що тут коїться? Ольго Петрівно, це що за безлад? Марш до столу!
Сердита тітка схопила Павлика за комір і потягла до столу. Вона запихала йому в рот сірі, холодні макарони. Хлопчик виривався, але вона не зважала.
Жри, гадюченя, жри!
Інші діти швидко застукали ложками по алюмінієвим мискам.
Навіщо ви так, Наталівно? Вони ж діти, шепотіла нянька Оля, ледь стримуючи сльози.
Діти? виплюнула сердита жінка. Які діти? Майбутні злочинці, як і їх мамцї!
Ма-а-мо! верещав Павлик, падаючи на підлогу. Він почервонів, закричав ще дужче.
Та замовкни вже!
Що за галас? увійшла ще одна сувора жінка. Навіть Павлик стих.
Ось цей бунтує, їсти не хоче.
А чий це?
Дубенської.
О-о, цієї божевільної. Виведіть його прийшла мати.
Павлик скрикнув і кинувся вперед. Вперся в тонкі, гострі коліна.
Мамо мамо
Матір сіла прямо на підлогу, цілуючи сина, притискаючи його до себе. Шептала слова, зрозумілі тільки їм двом.
Ой, не можу дивитися, ридала стара нянечка, тітка Марія, яка бачила на своєму віку стільки, що й на десять романів вистачило. Невже й справді любить?
Пф, любить! Вона тільки послаблення режиму любить. Незабаром заберуть дитину, а вона ще одну принесе, знаю я їх
Жорстока ти, Лено.
А що? огризнулася та. Вона ж зробить все, щоб знову випрохати поблажку.
Жінка ж ти, як так можна?
У неї немає дітей, їй не зрозуміти, сказав хтось із персоналу.
Ну й що? Ось у Олі теж нікого немає, але ж вона не очерствіла.
Та годі вам! Вони й досі нарожають, скільки завгодно, а ви тут святоші розвели
Оля йшла після зміни, думаючи про слова Лени. Невже та права? Грубо сказала, але ж правду?
Вона привязалася до хлопчика. Дуже сподобався їй Павлик, і його мати яснокара Наталка, засуджена Дубенська.
О-ох
Оля працювала тут роками, вже час на пенсію. Грошей заощадила, їде додому, у свій дім, який чекає на неї.
Не очерствіла, ні
Скільки років виховувала дітей увязнених ні до кого не привязувалася. Але Павлик запав у душу.
Хлопчик стояв біля вікна. Чекав.
Мамо
Павлику
Сидять, обнявшись, ревуть. Ну що з ними робити?
Наталко, покликала Оля.
Дівчина обернулася, колючий погляд, усмішка зникла.
Наталко, треба поговорити.
Вона не звикла довіряти.
Вам навіщо мені допомагати?
Не тобі. Мені. Одна я, Наталко. А до Павлика привязалася, немов онук він мені. А ти могла б бути мені дочкою.
Я подумаю.
Два дні Наталка мовчала.
Ти що, Дубенська, на ноги стати збираєшся? У тебе ж дитину скоро у дитбудинок заберуть!
Вона нічого не відповіла.
Ви тоді правду казали?
Правду, Наталочко.
Дівчина здригнулася. «Бабуся» так кликала її в дитинстві
А як ви це зробите? Ви ж мені ніхто.
Нам допоможуть. Давай спробуємо. Якщо не вийде поїду за Павликом, влаштуюся у той дитбудинок, буду поряд.
Навіщо вам це?
Я ж казала Павлик мені платить. Слюбою.
Добре, спробуємо.
Ні посмішки, ні теплого слова.
Що тільки не робила Оля і все ж вийшло. Забрали Павлика.
Дякую, сухо прошепотіла Наталка.
Мамо, я з бабою поїду, потім до тебе приїду!
Витирає сльози, намагається посміхатися.
Дні стали ще важчими. Невже таке життя вона собі хотіла?
Одного разу викликали на довге побачення.
Дубенська, до тебе.
Серце забилося.
Ма-а-ти? Не піду! Ні, ні, скажіть, що я захворіла!
Іди, божевільна, тебе чекають.
Йде, ледве переставляючи ноги. Охоронниця штовхає її у спину і вона влітає у кімнату.
А там
Павлик!
Мамо!
Три доби вони були разом. На третій день Наталка розговорилася.
У баби жила. Мати своє життя влаштовувала Потім вона померла. Дім продали, хоча він був мій, але мені тринадцять.
Спочатку було цікаво, мати нічого не забороняла. Кури, не ходи до школи
Потім у неї зявився чоловік. Спочатку хороший, возив на море
А потім почав бити. Її, і мене.
У шістнадцять зустріла Дениса.
А потім оцей випив, накинувся
Ой, Боже
Денис встиг Той не встиг нічого зрА потім вони всі разом пішли додому, і більше ніколи не розлучалися.
