**Щоденник**
Павлусю, йдемо їсти, лагідно промовила няня Тетяна.
Ні, відповів він, втупившись у вікно.
Павлику, ходім.
Нііі! заверещав, затупав худенькими ніжками у коричневих колготках. Ні, мама там!
Мама прийде пізніше, йдемо.
Що тут коїться? Тетяно Миколаївно, що ви собі дозволили? Марш до столу!
Люта тітка схопила Павлика за комір сорочки й потягла до столу, запихаючи йому в рот сірі, холодні макарони. Хлопець верещав і виривався, а вона давила й давила.
Жри, виродку, жри!
Решта дітей швидко застукали ложками по алюмінієвим мискам.
Навіщо ви так, Олено Демидівно? Вони ж діти няня Тетяна ледве стримувала сльози.
Діти? виплюнула та. Які діти? Це майбутні злочинці, як і їхні мамця! Крадії, вбивці!
Аааа! Павлусь впав на підлогу, червоний, як буряк, до мами хочууу!
Замовкни, малесенька погань!
Що за галас? увійшла ще одна сердита. Навіть Павлик стих.
Бунтує, їсти не хоче.
Чий?
Дубцової.
Аа, цієї божевільної. Виведіть його. Мати прийшла.
Павлик скрикнув і кинувся уперед, впіраючись у тонкі, гострі коліна.
Мамо мамо
Матір сіла на підлогу, цілуючи синове худе тіло, обіймаючи його, наче крихку гілочку. Шептала слова, зрозумілі лише їм двом.
Ой, не можу дивитись завила стара няня, баба Ганя, що бачила на своєму віку стільки, що й на десять романів вистачило б. От як вона його любить Хоч і шальна, та іншим матерям у неї вчитися.
Пф, любить Лагодини режиму вона любить. Скоро заберуть цього, а вона нового принесе.
Зла ти, Лено.
А що, не так кажу? Диви, ще поблажку дадуть.
Та ж ти жінка, як так можна?
У неї дітей нема, їй не зрозуміти, кинув хтось із персоналу.
Ну й що? Ось у Тетяни теж нікого, та ж не загрубіла.
Та годі вам! Вони й досі народжуватимуть, кого попало.
Тетяна йшла після зміни, думаючи про слова Олени. Невже та права? Грубо сказала, та правду
Павлик чекав маму біля вікна. Серцем відчував зараз, зараз вона прийде
Мамо
Павлусю
Сиділи, ревли в обіймах.
Анно, покликала Тетяна.
Дівчина повернулась, зникла усмішка.
Потрібно поговорити.
Вам який кепський потяг мене рятувати? спитала, вислухавши.
Я не тобі, я собі. Самотня я, Анно. А Павлик наче онук. А ти могла б і дочкою бути.
Подумаю, кинула й пішла.
Два дні й дві ночі думала.
Що, Дубцова, на ногу хочеш стати? У тебе ж хлопця в дитбудинок заберуть!
Ви тоді правду казали?
Правду, Аннусю.
Вона здригнулась. «Бабусю» так кликала в дитинстві
А як? Ви ж мені ніхто.
Допоможуть, Анню. А якщо не вийде поїду за Павликом.
Навіщо? Мені нічим заплатити.
Я вже казала Павлик мені платить своєю любовю.
Добре, спробуймо.
Ні усмішки, ні теплого слова.
Але вийшло. Забрали.
Дякую, сухими губами прошепотіла Анна.
Мамо, я з бабою поїду, потім до тебе!
Сльози, насилу стримана посмішка
Дні стали ще сіріші. Невже таке життя вона собі бажала?
Одного разу викликали на довге побачення.
Дубцова, до тебе.
Ма-ать? Ні, не піду! Скажіть, що я померла!
Іди, божевільна!
Ввійшла а там
Павлик! Синку!
Троє доби разом. До вечора третього дня Анна розговорилася.
З бабусею жила. Мати влаштовувала життя. А як баба померла забрала мене. Нічого не забороняла: хочеш не ходи до школи, хочеш кури Потім знайшла чоловіка. Спочатку добрий був, потім бити почав. В шістнадцять зустріла Ігоря
Це він його тебе захистив?
Так Але взяла все на себе.
Бідолашна дівчино
Більше вони не торкалися цієї теми.
Тетяна возила Павлика, Анна поступово відтавала. Але знала: як тільки дівчина вийде забере сина.
Одного разу колишні колеги зустріли Тетяну:
Молодшаєте, Тетяно Миколаївно!
Та ще й щастя моє Павлик.
Дурна ти, Таню.
Чому, Лено?
Вийде твоя зечка і прибє тебе, а хлопця в дитбудинок здасть.
Зла ти.
Зате не дурна.
Анна почала писати листи. У листах смілива, а на побаченні мовчить.
Прийшов лист: закінчила школу, тепер професію здобуває.
Вітаю, дочко! писала Тетяна, а сама плакала. Не бачила, як Анна читала ці рядки, як ховала сльози й притискала листа до серця на слові «дочко»
Павлик уже до школи збірався. Чекали, коли мама напише
Але вона не писала.
Бабусю, щось із мамоТаня подивилася у вікно і раптом побачила, як Анна йде до хати, тримаючи в руках квиток на вільність і квіти для своєї другої мами.
