— Олег, чого такий похмурий? — Сережа ляснув його по плечу, коли вони виходили з тренажерного залу.
— У мене життя йде під укіс, а я вдаю, ніби все гаразд, — відповів Олег, не піднімаючи очей.
— Ходімо до кав’ярні, візьмемо по каві – розповіси. Відчуваю, що серйозно.
Завітали до невеличкої кав’ярні біля клубу, замовили лате та сирник. Сережа одразу почав розповідати, як із дружиною вибирали візок для новонародженого сина, сміявся, згадував кумедні моменти. Але Олег лише ківав, не слухаючи.
— Ти взагалі де? Я тобі історії розповідаю, а у тебе обличчя, ніби на похороні, — не витримав Сережа.
Олег глибоко вдихнув, схрестив пальці:
— Ти ж знаєш, що в Оксани є донька, Марійка. Коли ми почали зустрічатися, їй було лише два роки. Весь цей час вона жила з бабусею в Кам’янці-Подільському. Оксана допомагала грошима, їздила до неї, але казала, що виховуватиме дитину бабуся. Навіть коли ми одружилися й оселилися у Львові, вона наполягала: «Ми вдвох, і так буде завжди». Але півроку тому вона забрала Марійку до нас. Сказала, що так зручніше – школа поруч. Але мені від цього не легше. Це мене дратує. Я не хочу так жити.
Сережа помовчав, потім із важким зітханням промовив:
— Слухай, ти ж знав, що в неї є дитина. Ти серйозно думав, що дівчинка все життя буде далеко й ніколи не з’явиться поряд?
— Так, знав… Але Оксана обіцяла! Вона казала, що Марійка буде з бабусею. А тепер ця дівчинка постійно на очах, заважає, вимагає уваги. Я люблю Оксану, але не можу вдавати, ніби це й моя дитина.
— Отже, або ти приймаєш дівчинку як свою, або чесно йдеш. Тут немає наполовину. Хочеш бути з Оксаною – люби й Марійку. Або звільни місце для того, хто зможе.
Повертаючись додому, Олег проганяв розмову в голові. Він згадував, як Оксана просила його відвезти Марійку на гурток, сподівалася, що вони знайдуть спільну мову. А він злитися, бурчав, відмахувався. Сьогодні вона попросила відвезти доньку на хореографію. Він погодився, але всю дорогу мовчав. Марійка намагалася розбавити тишу – розповідала, як їй сподобалося малювати в школі, як вона чекає на Різдво.
— Олеже, ти мене не любиш? — раптом запитала вона.
— Чому ти так вирішила? — здивувався він.
— Ну, ти не розмовляєш зі мною, не посміхаєшся. Може, я тобі огидна? Ось у мене в класі є один хлопчик, який мені не подобається – ми не дружимо. Мабуть, у нас із тобою те саме…
Він не встиг відповісти – під’їхали до студії. Але її слова встромилися в серце. Він не міг думати ні про що інше. Ввечері, коли Оксана укладала Марійку спати, він підійшов до неї:
— Оксано, а Марійка повернеться до бабусі? Ну… може, після свят?
Дружина обернулася, у очах з’явився жах:
— Ти серйозно? Ми шість років у шлюбі. Ти знав про Марійку з самого початку. Вона моя донька. І тепер їй потрібно бути з нами. Мама більше не справляється, вона вже літня людина. Та й дитина має бути з матір’ю. Що тобі не подобається?
— Ми так не домовлялися. Я сподівався, що в нас будуть свої діти, а не я виховуватиму чужу дівчинку. Вибач, але я не відчуваю, що вона мені рідна.
Оксана зблідла. Різко відійшла від підвіконня:
— Чужа? Ти серйозно? Шість років жив ізі мною, будував плани, говорив про кохання… а тепер тобі заважає моя дитина? Знаєш, мені потрібно подумати. Сьогодні ночуєш у вітальні.
Олег ліг на диван, але заснути не міг. Думки метушилися, немов зляканий птах. Він розумів, що Оксана має рацію. Але також відчував біль – йому здавалося, що його зрадили. Адже він вірив в одні правила, а тепер усе змінилося.
Перед світанком йому приснився сон: Марійка, сміючись, бігла до нього, обіймала, а він піднімав її на руки, крутив, і вона шепотіла: «Тату». Він прокинувся в холодному поту. Щось у цьому сні зачепило глибше, ніж він очікував.
Встав, підійшов до дзеркала, подивився собі в очі. Відповідь була очевидна: або він приймає дівчинку і стає справжньою частиною родини, або має піти, не руйнуючи все ще більше. Вибір був за ним.
