Моя мама передала мені перстень бабусі. Той перстень не був якоюсь старовинною прикрасою, а скоріше дивною, навіть трохи непривабливою конструкцією, ніби заплутаною у власному часі. Він ще й був мені завеликий, як шолом із снів, який неможливо причепити до голови. Я ніколи б його не вдягала не тому, що не можна, а тому, що він ніби мав власний характер і протистояв моїм рукам. Вирішила я, що оскільки ця річ тепер моя можу ж я змінити одне на друге, перетворити спогад на щось, що мені близьке.
Пішла я до ювелірної крамниці справжньої магічної лавки в центрі Києва, де ранкові голуби і тіні тополь переплітаються, і за невелику доплату у гривнях обміняла той фантастичний перстень на сучасний, блискучий і простий, як лінія метра на катеринівській мозаїці.
Зателефонувала мамі, щоб розказати про своє відкриття відчуття радості від нового. А вона влаштувала сцену гніву, ніби ми опинилися десь у Чернігові на ярмарку, і всі навколо слухали сімейні таємниці. Як ти могла так вчинити? Як тобі дозволила совість продати те, що, можливо, зберігає відлуння поколінь? Це не просто перстень, це наш код, наше ліричне поле.
Я намагалася переконати її, що ж якщо все вже моє маю право розпоряджатися, як у снах, де можна змінити сюжет клацанням думки. Але у неї слова злітали, мов стрижі над Дніпром і не торкалися моєї землі. Зрештою ми попрощалися, а через деякий час мама подзвонила знову, але я була така сердита, що наче перебувала у ватній тиші сну й не брала слухавки. Вона написала мені sms коротке, як зимова ранкова зоря: виявилося, що ця річ не подарунок, а радше тимчасове зберігання, така собі валіза для памяті. Що робити з валізою без ключа?
Вся ця історія виглядає дивною, майже сюрреалістичною. Моя бабця жива. Відносини між мною, мамою та бабусею натягнуті, як струни на бандурі, які можуть зазвучати, але частіше лиш чекають дотику. Яке це може бути памяткою?
Я прочитала цю розповідь вчора у фейсбуці, і вона затягла мене у власний сон настільки, що не змогла не обговорити її. Я, як звичайна киянка, ніколи не позбулася б такої нехай і дивної “сімейної памятки”. Може, це просто стандартне золото, без витонченості, але це частина історії роду, нашого сільського серця. Без різниці, які стосунки навіть якщо цей перстень ніколи не носитимуть, він лишається рідкістю. Нове покоління одного дня уважно розглядатиме ці абсурдні форми, спробує впізнати себе у візерунках старого золота. Мода, як Ворскла, завжди повертає русло. І для доньки це буде пам’ять про матір, коли її вже немає, і бабусю навіть якщо та жива.
А тут дівчина просто обміняла його на сучасний. Мовчу вже про нинішню якість золота, яка залишає присмак сну. Може, варто було б попросити ювеліра майстерно переплавити стару прикрасу? І так вони зберігають память, відновлюють історію, не даючи їй зберігатися під пилом. Така річ лишається у колі, знову і знову переходить з рук у руки, розповідаючи нову казку.
У крайньому разі можна ж купити собі якесь сучасне кільце й залишити старий перстень на покуті, під вишиванкою.
Я, без сумніву, повністю на боці матері, розумію її гнів. Вона думала, що донька зрозуміє це не просто презент, це згадка, яку треба берегти. Навіть звичайні подарунки не пасує продавати чи віддавати, а тут бабусин перстень, мов тихий світильник минулого.
З іншого боку, можна спробувати зрозуміти дівчину може, вона не з тих, хто чіпляється за речі. Їй потрібні речі для життя, а не для зберігання. Можливо, з неї виросла мандрівниця, для якої память це не предмети, а власні сни. На київському блошиному ринку лежать сотні забутих родинних речей, які рано чи пізно стають нікому не потрібні. То, може, краще жити у моменті, не триматися за кожен уламок сімейної історії? Якщо у дівчини цього немає якщо вона не потребує памяті, чи маємо ми її сварити? Виходить, мама теж не змогла передати ці прості правди…
