Ой, людечки, сідайте ближче, бо таку історію вам розповім, що й котяче вістря стане тупим від здивування. Як кажуть у нас: «Не купуй кішку в торбі ато втече».
Жила в нашому селі господарка Марта Іванівна. Жінка, як годинник: і город полить, і хату вимітає, і вареники ліпить такі смачні, що й самі на стіл скачуть. Син її, Олесь, хлопець золотий руки працьовиті, душа широка. Та був у нього один гріх серце мяке, як вареник з вишнею: кожній дівчині вірив, кожну жалів, а вже як гарна то й зовсім розум відключав.
І ось одного вечора привів він до матері нову пасію Дарійку. Дівчина, як з журналу: вії як мотовило, губи як малина, нігті довгі, немов граблі, тільки без золота. Здавалося б, краса неземна. Та ж, як кажуть, «червона хата не лише з червоної цегли».
Марта Іванівна з першого погляду здогадалася щось не те. Жіноча інтуїція як кіт у темряві: завжди знає, де миша. І каже синові пошепки:
Сину, шось мені вона не до вподоби. Мабуть, цій пташці лише гроші й наряди на думці.
І не даремно! Бо перше, що зробила Дарійка у хаті кинула брудний таріл у мийку й сіла дивитися серіал. Марта, жінка звикла до ладу, тактовно нагадала:
Помий, дочко, за собою.
А та лише плечем звела:
Не хочу рук псувати.
Ну, думає мати, може, жартує. Ан ні взяла ту тарілку, терла-терла, а вона, як була в жирі, так і залишилася.
Сину, ти ж не думаєш на ній одружуватися? питає Марта з тривогою.
А він мрійливо посміхнувся:
Так, мамо. Я її люблю!
От вам і казка: «Кохання сліпе полюбиш і козу в шубі». Пройшло півроку і весілля гуляли. Марта, хоч і не рада була, але віддала їм ключі від бабиної хати хай живуть окремо.
Але минув час, і вирішила свекруха завітати до молодих. Ой, людечки Та що вона побачила! Курява на полицях, посуд у раковині аж хвилюється, а на підлозі шкарпетки, як гриби після дощу. Дарійка сидить, нігті шліфує й нарікає:
Я себе знайти не можу.
А в сина вже третій кредит на шиї. Дарійка ж вимагає нову машину щоб блищала, як сльоза.
А хто ж платитиме? питає Марта.
Це не ваша справа, відрізала та. Чоловік має мене забезпечувати, а я маю бути гарною.
Тоді свекруха й поставила крапку: «Все, більше ні гривні».
Не минуло й місяця, як Олесь прийшов до матері:
Мам, візьми кредит на себе.
А вона спокійно відповіла:
Ні, сину, хто танцював той і платить.
Повернувся він додому й сказав дружині, що машини не буде. І тоді, людечки, почалося Крики, виття, дверми лунало так, що, мабуть, і кури на подвірї заквоктали. Дарійка вила, що без авто вона ніщо, доки Олесь не вигнав її з хати. Незабаром і розлучення оформили.
Отож, діточки, памятайте: «Не та хата багата, де стіни золоті, а де сміх лунає». Бо яка з жінки дружина, якщо в неї лише один талант тримати руки чисті? Любов це не лише вії й нігті, а ще й теплий борщ і вимита підлога. І краще жити в маленькій хаті, але в гармонії, ніж у палаці з вічною сварою.
