Роса ще не встигла зійти з трави, туман повільно відступав на протилежний берег річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої лінії лісу.
Ярослав стояв на ґанку, милуючись красою ранку, глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла і стала поруч.
— Добре ж як! — зітхнув повними грудьми Ярослав. — Іди в хату, застудишся, — ніжно промовив він, поправляючи хустку, що зісковзнула з її круглого білого плеча.
Жінка притулилася до нього, обхопила його руку.
— Не хочеться від’їжджати, — сказав Ярослав, голос його був низьким від ніжності.
— То й не їдь, — прошепотіла вона, голос звучав спокусливо, мов спів сирени. «Залишуся… а що буде далі?» Ця думка прочистила йому голову.
Якби все було так просто, він би давно вже залишився. Але двадцять три роки з дружиною — не викинеш, та й діти… Оленка — вже майже самостійна, частіше ночує у свого хлопця, ніж вдома, скоро заміж вийде. А Андрійку — лише чотирнадцять, найскладніший вік.
Далібірник завжди знайде роботу, але чи заробить тут грошей? Зараз він розкидається ними, дарує дорогі подарунки Марії. А якщо зарплата впаде вдвічі, чи втричі? Чи буде вона любити його так само?
— Не починай, Мар’я, — відмахнувся Ярослав.
— Чому? Діти виросли, пора вже і про себе подумати. Сам казав, що з дружиною — лише звичка. — Марія відсторонилася, ображено скривившись.
— Ех, якби я раніше знав, що зустріну тебе… — Ярослав важко зітхнув. — Не ображайся. Час їхати, я й так забарився. — Він хотів поцілувати її, але вона відвернула обличчя. — Мар’я, треба, якщо хочу встигнути до вечора. Вантаж чекає, договір.
— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, знову зачепиш душу, а потім — до дружини спішиш. Набридло чекати. Микола мене давно до шлюбу кличе.
— То йди, — різко кинув Ярослав.
Він хотів ще щось додати, та передумав. Повільно зійшов із ґанку, обійшов хату і пішов городом до дороги, де на узбіччі чекав вантажник. Спеціально залишив машину там, щоб не шуміти рано-вранці.
Він заліз у кабіну. Зазвичай Марія проводжала його, цілувала на прощання. Але сьогодні не пішла — певно, й справді образилася. Ярослав зручніше влаштувався, захлопнув двері. Перед тим як завести двигун, набрав номер дружини. При Мар’ї дзвонити боявся. У трубці пролунав беземоційний голос: абонент вимкнений… Нерезалікованих дзвінків не було.
Ярослав сховав телефон, завів двигун, слухаючи його потужний, рівний рев. Машина здригнулася, ніби струшувала останки сну, і повільно рушила з місця, хитаючись на вибоїнах. Він дав короткий прощальний сигнал і додав газу.
Жінка на ґанку здригнулася, слухаючи, як звук мотора поступово зникає, і пішла до хати.
З динаміків лився бархатний голос Скрябіна: «Кохана, кохана, кохана, мій ніжний ангел земний…» Ярослав підспівував про себе, думаючи про жінку, яку залишив. Але незабаром думки переключилися на дім: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися. Приїду — влаштуємо…»
А Ганна, дружина Ярослава, в цю мить прокинулася від наркозу в лікарні — і все згадала…
***
Вони прожили з Ярославом більше двадцяти років, двадцять чотири, якщо точно. Чоловік — далібірник, заробляв добре, сім’я міцна, квартира велика, двоє дітей. Оленка вже доросла, скоро вийде заміж, закінчила училище, працює перукаркою. Андрійкові чотирнадцять, мріє стати моряком.
І раптом — той дзвінок. Спочатку Ганна подумала, що це жарт чи помилка.
— Доброго дня, Ганно. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був м’яким, обволікаючим, мов патока.
— Що з ним? — нетерпляче перебила Ганна, одразу подумавши про аварію. Шлях довгий, хто знає, що могло трапитися? Вантаж дорогий везе, відповідальність велика.
— Трапилося. Він у коханки, — промайнув голос.
— Хто це?! — крикнула вона в трубку.
— А ти жди, жди… — у відповідь почувся жіночий сміх.
Ганна відняла телефон від вуха, перервала дзвінок. Але сміх лунав у голові. Охопила паніка. Думки плуталися, то малюючи картину аварії, то іншу жінку в обіймах чоловіка. Хто, крім коханки, міг знати її номер, що Ярослав у рейсі? Тільки вона сама. Як сміє дзвонити! Сміятися!
Ганна набрала номер чоловіка — і тут же скинула. А раптом він за кермом? Що вона йому скаже? Відволікати не можна. Повернеться — тоді поговорить. Вона намагалася відволіктися, зайнятися справами, але все валилося з рук. У вухах лунав той м’який голос, цей знущальний сміх.
Як на зло, ні Оленки, ні Андрійка вдома не було. Оленка десь з хлопцем, а АндА Іван, дивлячись їй у вічі, тихо промовив: «Давайте спробуємо почати все спочатку».
