– Не можу я більше терпіти твого ставлення! Завтра подам на розлучення! – кричала Степанівна і розмахувала руками.
– Ти що вирішила вовка налякати голою ду*ою? Я може лише і чекаю нашого розлучення! – спокійно відповів Петрович, мов вони щодня про це розмовляли.
– Ох, так що ж ти так довго чекав, а сам подати не міг? Завтра ж подам заяву і через місяць твоя мрія здійсниться!
І таки подала. Через місяць їх офіційно розлучили. Довго не думаючи, вони разом подали оголошення, що розмінюють трикімнатну квартиру на дві однокімнатні.
Степанівна вже довгий час була на пенсії, а Петрович ще відпрацьовував, хоч і зарплата у нього була не велика.
Наступного дня, повернувшись на обід, Петрович лише у квартирі пригадав про те, що вони тепер чужі один одному люду і він мав сам собі щось готувати. Він таки наважився піти до своєї старої.
– Чуєш, по старій дружбі, пригости обідом!
– А ти мені що друг? Ти хто мені? – запитала Степанівна з переможною усмішкою.
– Ой, ну чого ти починаєш, ми з тобою старі друзі, гріх не пригостити!
– Ой, якщо я буду всіх старих друзів обідом пригощати, то мені тут цілої квартири для них не вистачить!
– То давай я тобі заплачу!
– Ого! – здивовано промовила Степанівна – А, давай, все одно сама всього не з’їм, по старій звичці так багато наварила, але врахуй, що я готую, як у ресторанах, то й цінні не менші!
– Добре, вмовила. Лише наливай, а то поки ти зберешся, мені вже на роботу потрібно бігти!
– Ви що собі дозволяєте? Ви прийшли у ресторан, а не я до вас, майте повагу!
– Оце влаштувала цирк! – говорив Петрович, солодко облизуючись від супу, здавалось, що раніше він таким смачним ще не був, мабуть, тому що цього разу за нього довелось заплатити.
Так і продовжувалось далі, вона готувала йому смачні обіди, а він платив, як у ресторанах, сам готувати ніколи не вмів, тому і радий був, та і її це влаштовувало, все одно для себе готувала, а так ще й зайву копієчку мала.
На сніданки та вечері вона ще й знижки почала йому робити, як постійному клієнту. Пощастило, що грошей вистачало Петровичу на такий домашній ресторан.
Одного разу Степанівна не витримала й вирішила зробити свій ресторан ще кращим, справжнім. Відклала пару «зарплат» і відправилась у й найдорожчий ресторан серед міських. Там вона і на меню дивилась, і як столи оформлені, і як офіціанти одягнуті. А коли прийшла додому, то все побачене почала втілювати у життя.
Коли Петрович повернувся додому, то остовпів від побаченого красиво прикрашеного столу, вази з квітами та наборами. Поруч оперте на вазу стояло меню, він розсміявся і промовив: «Ну, ти вже геть поїхала, жінко!». Обернувся поглядом на неї та знову остовпів. Перед ним стояла красива жінка, в ошатній білій блузці та чорній спідниці. А на обличчі буда та сама усмішка, яку він уже не бачив довгі місяці…
– Мені давай все, що є у меню і того останнього пункту «горілочки» дві чарки!
– Ех – не стримала ролі «офіціантка» і розсміялась – Я то думала ти за голову взявся, але ніяк тебе та нечиста не відпустить!
– Ой, та що ти стара до мене пристала! Може, свято у мене сьогодні, хотів з тобою випити, а ти отака….
– Ой, я тобі на кого схожа? У житті не сяду з тобою пити!
А одного вечора Степанівна злягла, простудилась, а Петрович все до неї заглядав.
– Що ресторан сьогодні закритий, то ти собі місця знайти не можеш?
– Та дивлюсь чи він хоч відкриється!
– Ах ти, падло, краще б спину мені натер!
– Заплатиш, то натру!
– Та заплачу, поможи!
– Поможіть! Вам хто дав право до мене на «ти» звертатися?!
– Ти ще маєш сили з мене насміхатися?
Цілий рік вони так жили. Оголошення продовжувало висіти, тому вони разом дивилися телевізор, грали карти та ходили у гості. А під Новий рік Петрович сказав : «Чуєш, Степанівна, я тут подумав, ти самотня і я теж! Може нам варто щось придумати?»
– І що ж? – запитала кокетливо Степанівна, як молода дівчина.
– А одружімося з тобою?
– Ох, не була я готова до такої пропозиції, треба подумати! – відповіла, розхихотівшись, Степанівна…
