Одна донька на двох
Знаєш, між Оленою та Костянтином все закрутилося блискавично, аж смішно закохалися з першого погляду. Місяць тільки зустрічалися, а тут на прогулянці Кость раптом видає:
Олено, виходь за мене!
Вона аж розгубилась:
Як? Виходити заміж? Ми ж всього місяць як знайомі
Нічого, місяць якраз достатньо, щоб зрозуміти: ти моя доля. Ніхто мені більше не потрібний, тільки ти
Ой, Кость, ну я взагалі-то згідна, тихенько засміялася, притиснувшись до нього.
Дочко, чи не поспішила ти? курила маму Олени, чи, бува, не вагітна?
Мамо, про що ти? Та ні, просто Кость сказав, що не може без мене жити, та й я також Отака в нас любов, мамо.
Ну і як всі дивувались їхній швидкій весіллі, так швидко зрозуміли: ці двоє справді один для одного. Все було гарно, всі бачили, як Кость обожнює дружину, а вона його, турботлива, ніжна.
Любов у них справжня, щира, але був один біль ой як хотіли дітей, а вагітність не приходила.
Костю, нам треба пройти обстеження. Може, якась причина є
Звісно, відразу погодився він.
Кілька років вони чекали, об’їздили купу лікарів, просили у церкві, молилися біля ікон все марно. Олена не могла завагітніти.
Олено, я тут подумав може, поїхати у дитбудинок, взяти дитину і виховати, як свою?
Я згідна, одразу випалила вона, давно про це думала, але боялась, що чоловік не захоче.
То їдемо. Є один дитбудинок, я мимо нього щоразу проїжджаю, коли повертаюсь з відрядження у Київ, так тоді й вирішив.
Приїхали вони у дитбудинок, серед десятків зажурених і трохи замкнутих малюків Олена побачила світленьку дівчинку, трирічну, з блакитними очима. Та підбігла, обняла її за ноги.
Мамо! радісно сказала вона, і Олена вже не могла відірвати її.
Так у їхній хаті зявилась донечка Любочка, завжди усміхнена, сміх її як весняний струмочок. Олена нарешті стала справжньою мамою, розквітла від щастя, Любочку обожнювала. Кость теж душі не чаяв.
Вони жили у невеликому селищі на Полтавщині, де всі всіх знали. Звісно, всі сусіди знали, що Любочка прийомна. Спершу проблем не було, доки дівчинка була маленька. Але з часом Любочка виросла, вже ходила до школи, і хтось із дітей, може з чужих, чи дорослих, сказав їй, що вона не рідна.
Було їй тоді чотирнадцять, прийшла зі школи, закотила справжню істеріку.
Мамо, чому ви мені не сказали, що я не ваша донька? Я знаю, що ви взяли мене у дитбудинку
Доню, заспокойся, ми хотіли розповісти, коли ти подорослішаєш, щоб тобі не було так боляче Але уже що зробиш. Ми боялись завжди цього моменту.
Любочка кричала, плакала, замкнулася в собі, навіть озлобилася. Вік такий кожен по-своєму переживає. Стала грубою, дверима грюкала, могла й нагрубити.
А тут сталося лихо: Кость трагічно загинув. Олена не могла оговтатися, як їй сказали, що чоловік її загинув у аварії, коли повертався з відрядження з обласного центру з Харкова, перед самим Новим роком, через сильний заметіль.
Костянтин і до того часто у відрядження їздив, і якщо затримувався, надсилав листівку мобілок тоді не було. Коли Кость загинув, Олені було вже сорок шість. А Любочка, в цей момент, мов зірвалася: втікала з дому, пропадала, не слухала матір, грубила.
Олена як могла тягнула, розмовляла, плакала, благала, але ніколи не піднімала голос. Так і жили.
Любочка швидко подорослішала, закінчила школу й якось сказала:
Я їду в місто.
Навчатися хочеш, доню?
Ні, поїду шукати свою рідну маму
Олена аж заніміла:
Але навіщо, Любо? Хіба я тобі не мама?
Любочка відвернулась, довго мовчала.
Я повинна дізнатися, хто вона. Мені треба зрозуміти, чому вона від мене відмовилася, має ж бути причина Я маю на це право.
Маєш, доню, тихо погодилась Олена, знала не стримає.
Вже майже девятнадцять Любочці. Швидко зібрала речі у невеликий рюкзак, поцілувала Олену в щоку, обіцяла час від часу приїжджати. Вийшла з дому, а Олена очі сумні, дивиться вслід. Олена залишилась сама.
Минуло багато часу. Дні йшли повільно. Олена вже давно на пенсії, довгими зимовими вечорами перебирає листівки від Кості, що лежать у старій коробці з-під цукерок, перевязаній стрічкою. Листівок трохи, а ось остання з гілочками ялинки, давно пожовкла, читає на звороті: «Оленко, затримаюсь на три дні, сумую за тобою, цілую, твій Кость».
Олена провела пальцями по листівці, притиснула її до грудей, наче обійняла покійного чоловіка. Багато років минуло, двадцять пять вже, як його немає.
Сиділа Олена біля вікна, думки огортали. Стара стала, раніше хоч на лавці біля магазину із жінками сиділа, а тепер лише в магазин та назад, рідко виходить.
Вікна занавішені, поштовий ящик порожній, у хаті тиша. Коли приїжджає Люба з дітьми дім наповнюється радістю, але то зрідка. Все, переважно, сама. На комоді фото Кості, він тримає маленьку Любочку, обидва сміються.
Ех, Кость, рано ти пішов, залишив мене одну, говорила вона. Дуже я одинока стала.
Тільки іноді котик Тимка порушує тишу стрибає з підвіконня, муркоче біля Олени. Вона погодувала Тимку, сама випила чаю, вирішила сьогодні сходити у магазин. Зайшла у кімнату, глянула на фото.
Тільки взяла чай, як раптом хтось постукав у хвіртку.
Згадала, як тоді Люба сказала, що їде шукати рідну матір, і знову пережила той ранок. Він був тихий, сірий. Олена сиділа на кухні з чаєм, а тут стукіт у хвіртку.
Швидко взулася, накинула хустку і вийшла у двір, відкрила хвіртку там стояла жінка, значно молодша. Очі сумні.
Добрий день Ви Олена? у незнайомки тремтів голос.
Так, а ви хто?
Жінка переминалася з ноги на ногу.
Я мама Люби точніше друга мама ну, біологічна мене звати Віра ви зрозуміли?
Олену аж холодом огорнуло. Любочка нещодавно поїхала, а тут її біологічна мама, як же вона знайшла?
Що трапилось з Любою, якщо ви тут? занепокоїлася Олена. Вона вас знайшла?
Віра швидко почала розповідати:
Люба на лікарняному у Полтаві, щось з животом Гуляли в парку, вона раптом схопилася за живіт і присіла, зблідла, я одразу викликала швидку.
Стояли, дивлячись одна на одну.
Люба давно мене знайшла, просто боялася вам розказати, схлипнула Віра.
Ой, що ми тут стоїмо, заходьте, схаменулась Олена, йдіть у хату.
Налила гарячого чаю Вірі, і та почала:
Я була зовсім юною, коли родила Любу. Батьки дуже суворі, змусили відмовитися від доньки. Хлопець, як дізнався про вагітність, зник, а батьки пригрозили виставлять геть з дитиною. Написала відмову в пологовому Стільки років з тим жила Ой, не про себе зараз Люба дуже просила, щоб ви приїхали до неї у лікарню.
Олена схопилась:
А чому вона не подзвонила мені?
У неї вкрали телефон, точніше сумку. Поки швидка приїжджала, взяли її, сумка залишилася на лавці, я повернулась а сумки вже нема
Господи, моя бідна дівчинка, шепотіла Олена.
Вона дала мені вашу адресу: “Знайди мою маму!”
Стояли мовчки, погляди перетнулись і в них не було злоби, тільки тривога.
Їдемо, сказала Олена, закрила двері, пора, швидше.
Старий автобус їхав повільно, спершу обидві мовчали, потім заговорили.
Я теж сама, зітхнула Віра, чоловік помер три роки тому, хворів тяжко. Ми жили довго, але більше дітей я не змогла мати. Вірю, мене Бог покарав за те, що відмовилась від Люби Така моя кара
Виходить, крім Люби у нас нікого нема, сказала Олена.
Виходить, одна донька на двох сумно відповіла Віра.
У лікарні спитали:
До кого ви?
До доньки, до Люби Петрівни, разом відповіли Олена з Вірою.
А ви їй хто?
Мама, хором сказали вони, переглянулись і засміялися.
Дві мами? Гаразд, проходьте.
Бліда Люба лежала під крапельницею. Побачивши їх усміхнулася.
Мама й мама прошепотіла.
Олена першою поцілувала.
Тихо-тихо, доню, ми з тобою.
Віра сіла поруч.
Тепер все буде добре, ти не одна, поправила ковдру.
Довго сиділи біля доньки, розмовляли.
Відтоді у Люби дві мами, а згодом чоловік і два сина. А в Олени з Вірою одна донька на двох. Збираються всі разом лише іноді.
Дякую, рідна, що слухаєш цю історію, нехай щастя буде у кожного з насОдного вечора, коли всі і Люба, і її чоловік із синами, і дві мами зібралися у невеличкій хатині Олени, над двором ліниво крутилася гілка черемхи, а сонце закладалося за город. Хлопці голосно сміялися, плетучи віночки з кульбаб, Люба пекла вареники, а Олена з Вірою сиділи біля вікна, кожна тримала Любу за руку. Тиша між ними була тепла, спокійна.
Чи ти щаслива? тихо спитала Олена у Люби.
Дуже, мамо, усміхнулася Люба, поглядом обіймаючи їх обох, я ж маю дві мами. З вами завжди відчуваю, що мене люблять.
Віра змахнула сльозу.
І ми маємо одну доньку на двох. Може, це і був найбільший подарунок долі не поділити любов, а примножити.
Надворі світилися ліхтарі, і вся родина сиділа разом, за одним столом сміялися, згадували смішні історії, перепліталися руки, долоні. А Олена тихо подумала: «Ось вона, справжня родина та, яку створює серце».
Справжня любов не знає меж вона приймає, прощає, знаходить нових, і повертає загублених. І навіть коли життя розєднує, воно знову всіх збирає до купи, щоб за великим столом звучав сміх, щоб дві мами разом обіймали свою одну доньку, і щоб у кожному дні було місце для весни та щастя.
Вони більше не відчували самотності, бо серце, яке віддано дитині, завжди знаходить дорогу назад.
