Йшла я звичною стежкою до дитячого садка — тією самою, якою вже роками бігаю за своєю улюбленою Олесею. Зазвичай онучка помічала мене першою й летіла з криком: «Ба-а-а-а!» у мої обійми. Але цього разу все було інакше. Я побачила її здалеку: вона зробила крок назустріч, очі засяяли, але вихователька відразу ж зупинила її, щось тихо шепнула — й Олеся, похилившись, повернулася й пішла в куток з іграшками. А мені та сама вихователька пояснила рівним, але співчутливим тоном:
— Вибачте, але мама залишила заяву. Віддавати дівчинку можна лише їй чи батькові. Більше нікому.
Я стояла, ніби в землю вросла. Мов би по обличчю вдарили. Як так? Чому? Адже я ж не чужа! Це ж моя онучка… Я завжди була поруч — не за подяку, а з любові.
Моя дочка Марічка вийшла заміж п’ять років тому. А через два роки народилася Олеся — наше сонечко. Я не просто допомагала, я буквально влилася в їхній ритм життя: годувала, гуляла, колихала, читала казки, відводила в садок і забирала. Особливо коли Марічка з чоловіком поринали у роботі. Зять часто затримувався до ночі, Марічка приходила під вечір — у групі залишалася лише Олеся та один хлопчик, чиї бабуся й дідусь жили в іншому місті. А я — поруч! Завжди була!
Але вся ця біль і образа спалахнули через, здавалося б, звичайну розмову за суботньою кавою. Я принесла палянички, Олесі — нову ляльку, і помітила, що в Марічки змінилася хода й округлився животик. Підозри підтвердилися — вона чекала другу дитину. І я, як мати, не змогла мовчати:
— Марічко, ти що, справді вирішила ще одного народити за ваших-то фінансів?
Вона спокійно відповіла:
— Так. Хочемо. Вважаємо, що пора. Різниця між дітьми буде якраз підходяча.
І тут почалося. Я не стрималася: нагадала, що квартира в іпотеці, що на роботі ледь не на пальцях ходять, аби начальство не звільнило, що ледве живуть від зарплати до зарплати. Я відверто сказала, що не уявляю, як впораюся з двома онуками на руках.
Марічка спалахнула. Зять мовчки вийшов із кімнати, не бажаючи втручатися, а вона — вилила все:
— Ми тебе ніколи ні про що не просили! Ти сама бігаєш, сама пропонуєш допомогу, а тепер ще й у претензії? Дякуй, мамо, але далі ми впораємося без тебе.
І справляються. Але якою ціною? Олеся — дитина чутлива, сором’язлива, тиха. У садку їй важко: то іграшку заберуть, то в гру не візьмуть, то штовхнуть. А тепер, коли її не забирають після сну, а залишають до останнього, їй доводиться годинами сидіти у черговій групі, де малечаТепер я дивлюсь на садок через паркан, а серце розривається, бо знаю: моя Олеся все ще чекає.
