Я б ніколи не повірила в цю історію, якби мені хтось розповів її раніше. Моя донька з’явилася на світ восени, справжня красуня. Коли їй виповнилося шість, я повернулася до роботи, а Вероніку відвела до школи. Там вона потоваришувала з хлопчиком, з яким нерозлучно подружилася. Вероніка та Рома сиділи за однією партою, разом гуляли на перерві, хлопчик ніс портфель донечки додому, а вранці заходив по неї неодмінно з букетом квітів.
Ці милі стосунки дітей змусили мене познайомитися з батьками Ромчика. Ми почали зустрічатися на вихідних, згодом подружилися й відпустку проводили сім’ями. Бажання наших дітей проводити час разом було очевидним, і я не могла не радіти, що моя донька знайшла такого справжнього друга. Однак життя йшло своїм чередом, моєму чоловікові запропонували роботу в столиці й ми вимушені були переїхати. Для Вероніки та Ромчика розлука стала справжньою трагедією. Проте вони не припиняли спілкуватися.
Роки йшли, моя донька вступила до університету. Вона з головою поринула у навчання, тож на особисте життя часу не залишалося. Одного разу, я мала зустрітися з донькою після лекцій. Ми домовилися про зустріч в кафе неподалік. Тоді я звільнилася швидше й вирішила піти за Веронікою в університет. Я побачила, як вона виходить з будівлі разом з молодим чоловіком. Коли вона назвала його ім’я та прізвище, я була вражена, упізнавши в її супутникові Ромчика – друга, якого вона цінувала ще зі шкільної лави.
Минуло чотири роки, дружба Вероніки та Роми давно переросла в романтичні стосунки. Зрештою, вони повідомили нас про свій намір одружитися. Ми з майбутніми сватами лише радіємо та активно плануємо весілля. Приємно усвідомлювати, що майбутній чоловік моєї доньки був поруч з нею ще зі шкільних років. Сьогодні вони живуть щасливим життям, в очікуванні маленького дива.
