Анна любила спати з своїм улюбленцем, котом Фініком. І ось одного ранку, коли обоє солодко спати в теплому ліжечку, в двері кімнати роздався сильний стук. Матір спочатку голосно, а потім ще голосніше кричала на доньку, з метою розбудити її. Аня сильно злякалася і мало не випала з ліжка, а матір вперто намагалася відправити її гуляти з дитиною.
І нікому не було діла, що дівчина працювала пів ночі, а зранку ще й в університет потрібно збиратися. У цій сім’ї всі обов’язки були в руках найстаршої доньки, тобто Анни. Прибирати в домі, готувати їсти, дивитися за молодшою сестрою, прати одяг, працювати на роботі і добре вчитися – весь перелік по життєвих справ юнки.
Що найбільше ображало її, це відсутність похвали або хоча б одобрення. Завжди знаходилося те, за що їй могло б влетіти на горіхи.
Грошей на навчання Ані батьки не виділяли, проте молодшій сестрі часто давали кошти на нові вбрання. Жорстока несправедливість з’їдала її зсередини. Хіба вона заслуговує такого ставлення?
І ось одного дня Аню ніби підмінили. Вона різко забула про свої обов’язки, повинності. Вирішила і подала документи до місцевого університету. Це вразило суворих батьків. А ось коли дочка присунула в свою кімнату особистий холодильник, вони мало не скипіли зі злості. Заробітню плату дівчина також залишила собі, а мамі віддала лише частину грошей, аби оплатити комунальні послуги.
Пів року Аня жила сама по собі. Ніхто з сім’ї не бажав говорити з нею. Аж тут родину привела в шок новина від Лесі, молодшої доньки. Як виявилося, вона вагітна і вже більше семи місяців не відвідує університет, бо її відрахували.
Після цих потрясінь всі знову згадали про існування старшої дочки і наполягали на тому, що вона відповідальна за сестру і повинна допомагати їй. Аня лиш розізлилася такому ходу подій і пішла в зоомагазин по котика. Нещодавно вичитала, що коти забирають у людини стрес.
Так у домі з’явився Фінік. Він завжди був вірним другом і прекрасним слухачем.
Матір відразу не злюбила кошеня, бо вважала, що в час, коли Аня гладить його, могла б допомагати сестрі з немовлям. А дівчина ніколи не брала мале на руки.
Настільки допекли Анні дорікання з боку сім’ї, що вона порахувала, чи зможе потягнути оренду квартири. На наступний день дівчина вже перевозила речі, а коли повернулася за Фініком, то не знайшла його вдома. Мати сказала, що він втік, а іти шукати його було не в її інтересах.
Після переїзду ні батьків, ні сестри не доводилося бачити і чути. Вони ніби взаємно забули про існування один одного. Аж поки через одинадцять років до Анни не подзвонив незнайомий номер. По той бік слухавки говорила її стара матір, яка повідомила, що тепер Аня повинна доглядати за нею, оскільки вона хвора.
Дівчина вже не думала про деталі, не намагалася запитати, чому Олеся не зможе допомагати. Вона відчувала своїм обов’язком доглянути хвору маму. Тож через хвилину обоє з чоловіком їхали на поміч старенькій.
Зайшовши в квартиру, Аня не впізнала жодної кімнати. Купи безладу, обідрані шпалери, старі вікна. І серед цієї купи мотлоху в одній із кімнат лежала матір. Дівчина не вірила, що ця немічна стара – її мама. Вона чимдуж кинулася до неї, та у відповідь почула звичні лайки.
Мати зовсім не змінилася. Відразу почала кричати, що Анна приїхала тільки заради того, щоб отримати у спадок квартиру, а потім ще й додала, що цей дім ніколи не був і не буде її домівкою, а в заповіті уже записана Олеся.
І ні, Аню не вразила жадність сім’ї, вона просто відкинула останні надії на ласку з боку рідної мами. Вона мовчки встала і пішла до виходу. А в цей момент розлючена Леся не змогла стримати емоцій. Їй здавалося, що несправедливо кидати її одну в цьому багні і з немічною матір’ю. Та Аня не відреагувала на це все, аж поки сестра не випалила, що правильним було рішення мами викинути Фініка з вікна.
Анна оторопіла на місці. Вона не змогла промовити і слова. А коли усвідомила ситуацію, то розплакалася. А Леся, аби добити сестру додала: «як же радісно було спостерігати як ти мучишся в пошуках свого дурного кота».
У серце ніби всадили ніж. Вона знала, що її тут не люблять, але наскільки треба ненавидіти людину, щоб позбавити її єдиного створіння, що любило і приносило радість.
Пощастило, що поруч був коханий. Без нього не знаю, як би я вийшла з цього дому і від цих жорстоких людей.
Тоді я пообіцяла собі, що більше ніколи не відгукнуся до тих людей і ніколи не переступлю поріг тої квартири. І обіцянку я не порушила навіть, коли Леся повідомила про sмерть матері.
