Ми з моїм чоловіком разом вже цілих 6 років. Ми безмежно кохаємо один одного і не уявляємо свого життя без нас. Одразу після весілля ми з чоловіком вирішили, що час вже заводити дітей. Ми з Артемом одружувалися коли вже обом було по 25 років, тому розуміли, що час мати діточок. Так тривало 3 роки після одруження. Ми намагалися завагітніти, але нічого не виходило. Як у мене, так і в мого чоловіка вже опустилися руки ми дійшли рішення, що нам необхідно піти до лікарні пройти обстеження.
Першою це пішла робити я. Мені в лікарні сказали, що з моїм здоров’ям все гаразд, говорили, що перевіряли мої аналізи декілька разів і все в нормі. А коли наступного дня пішов перевірятися мій чоловік, то він прийшов додому тільки ввечері без настрою. Я одразу все зрозуміла і почала його заспокоювати. Йому лікарі сказали, що він не може мати дітей. Так інколи трапляється. І ось в ту ніч, яка була після того, як чоловік прийшов додому з дуже поганою новиною, я думала різні виходи з цієї ситуації й на ранок придумала. Я вирішила, що ми візьмемо дитину з пологового будинку, від якої відмовилася мати.
За сніданком я розповіла цю свою ідею чоловікові й він мені обіцяв подумати. Через тиждень ми з чоловіком прийняли рішення, що будемо все-таки усиновлювати дитину, але щоб про це не знали ні наші родичі, ні друзі, ні знайомі. Тому винайняли квартиру у столиці на пів року і поїхали туди жити. Я звільнилася зі своєї роботи, а мій чоловік працював онлайн, тому йому було все одно з якої квартири працювати. Ми зробили це для того, щоб створити видимість того, що я була вагітна.
Ось ми приїхали у столицю та одразу почали збирати документи на всиновлення дитини. Коли були зібрані всі необхідні документи та підписані всі заяви нам відповіли, що нам потрібно почекати, поки хтось не відмовиться від дитини в пологовому будинку. І ось буквально через тиждень нам зателефонували й сказали, що мама відмовилася від хлопчика. Ми з чоловіком на крилах полетіли до пологового будинку забирати нашого сина. Коли я побачила свого синочка, якого ми одразу називали Денисом, я розплакалася від щастя. З першої хвилини я відчула, що він мені найрідніший у світі іншого мені не потрібно. Чоловік взяв сина на руки обійняв мене і ми вже втрьох, нашою родиною поїхали додому. Через місяць ми повернулися додому і почали жити своїм звичним життям. Я поринула повністю у свого сина і почала займатися його вихованням. А чоловік постійно мені допомагав та після роботи сидів з Денисом.
І ось одного дня, поки я годувала Дениску, в якусь мить мені стало зле і я втратила свідомість. Добре, що чоловік був поруч, він одразу зміг викликати швидку допомогу та відвезти мене в лікарню. Там нам сказали, що це нормально, адже я вагітна й у мене є звичайний токсикоз. У чоловіка аж очі на лоба повилазили, адже у нас не може бути дітей і по приїзду додому він одразу почав мені говорити, що я йому зраджувала і вагітна не від нього. Але я всілякими способами намагалися це заперечувати, тому що окрім мого чоловіка мені нікого не потрібно. Чоловік спочатку не повірив і одразу побіг до клініки знову проходити всі обстеження та перевірятися чи може він мати дитину. А в цій клініці йому сказали, що сталося диво та зараз то він може мати діточок та продовжувати свій рід.
І тоді він приїхав додому з величезним букетом квітів та різними ювелірними виробами. Мій чоловік у мене просив пробачення на колінах за те, що мені одразу не повірив. Ось так ми почали жити втрьох та чекати на четвертого члена нашої родини. Згодом народилася сестричка Софійка і наразі я знову вагітна нашим третім синочком, якого вже хочемо назвати Ярославом. Ось такі дива трапляються в наших життях. І після цього ми просто не маємо права не вірити у чудо.
