Коли я влаштовувалася працювати в дитячий будинок, то не думала, що це буде так важко. Я працювала лише з малятками. І кожен раз, коли привозили немовля, в моєму серці ніби щось переверталося. Як же я переживала за кожного з них. Така робота точно не для таких сентиментальних людей як я.
Після кожного робочого дня я страждала. Приходивши додому, падала в обійми чоловіка і нила. Тож не дивно, що Богдан сказав мені покинути роботу і не мучити себе. Всі радили мені те ж саме. А я не могла, бо хотіла допомагати тим, хто був покинутий.
І ось хочу розказати вам історію про одного з малюків, що потрапив до нас в дитячий будинок.
Кінчивши зміну, збираюся іти додому, аж ось телефонний дзвінок. Почула, що доведеться затриматися. З місцевої лікарні до нас їде однорічна дівчинка. Його батьки потрапили в аварію на автомобілі. А от дівчина якимось дивом вижила і особливих пошкоджень не має. Родини її знайти не вдалося.
Вже за пів години я побачила цього маленького ангелочка. На обличчі була розгубленість і не прийняття ситуації. Та вона не плакала.
Коли я протягнула дівчинці руку, аби отримати «п’ять» , вона просто почала істерично плакати. Напевно, у пошуках мами чи тата.
Я зрозуміла, що для однорічної дитини така обстановка є певним видом психологічної травми. Тож з’явилося невимовне бажання допомогти.
Вирішила хоча б прочитати для початку казочку на ніч маленькій принцесі. Вона швидко заспокоїлась і заснула.
За декілька тижнів Софійка звикла до середовища і почала менше плакати. Та все ж проблеми ще були і я намагалася найбільше часу віддавати цій дитині.
Одного разу колега по роботі запитала у мене, навіщо я так багато часу витрачаю на цю сирітку?! Потрібно виконувати свою роботу і працювати з усіма рівномірно, а не підбирати для кожного різний час.
Я не звернула уваги, а через декілька днів мене звільнили саме з цієї причини. Керівництво звинуватило мене у неоднаковому ставленні до діток і надмірній опіці над Софією. І нібито інші діти були ображені, що вихователька обрала любимицю. Проте вони не розуміли, що я просто бачила, кому найбільше потрібна допомога і надавала її дівчинці.
З роботою я легко порвала. А от про Софійку забути не могла. Всі думки були лише про неї. А мій Богдан без слів зрозумів, у чому справа і запропонував вдочерити дівчинку.
Яка я щаслива, що поруч зі мною така хороша людина. Я ніколи не жаліла про свій вибір, а тепер розумію, що він – найкраще, що є в моєму житті. А тепер він і наша красуня-Софійка.
Ось так неочікувано і раптово ми стали батьками.
