Коли після школи я вирішила вчитися далі, батьки були незадоволені. Тато говорив, щоб я влаштовувалася на роботу, забезпечувала себе, а потім, як буде бажання, то й навчалася. Та я все одно вступила в інститут, велике бажання вчитися. Розуміла, що без диплома я нічого не доб’юся в житті. Незалежно від того, будуть батьки допомагати чи ні, я раділа що вступила до інституту.
Мама з татом допомагали мені, давали продукти на прожиття, іноді гроші. Правда, я намагалася гроші не просити, адже в мене стипендія, жила за ті копійки, відмовляючи собі в усіх забаганках. Але раділа, що навчаюся. Студентські роки пролетіли швидко. Згодом знайшла собі роботу. Зарплата невелика, але перспективи є. Я не жалілася, працювала, навчалася тому, що не розповідають в інституті.
Мені пощастило. За мою старанність мене помітили, і невдовзі збільшилася зарплата. Я вже не просила в батьків навіть продукти, сама можу купити. Потрошку збирала гроші, адже в подальших планах купити собі квартиру.
Одного разу, коли поїхала провідати батьків, тато увечері почав зі мною серйозну розмову. Він говорив, що наразі я зобов’язана утримувати їх із мамою і допомагати молодшій сестрі. Вона також виявила бажання вчитися далі, але гроші, які Мирослава вимагає з батьків, вони не можуть їй дати. Тому я повинна вчити молодшу сестру. Адже батьки на мене тратилися, то я повинна повернути їм борг сторицею. Почуте для мене стало несподіванкою.
Виходить я повинна всю зарплату віддавати мамі з татом і сестрі, а за що мені жити, їм не цікаво. Я відповіла, що мама з татом працюють, забезпечують себе. А сестра може жити так, як починала я. Так що на мене не потрібно сподіватися. Якщо мама з татом будуть хворіти, я перша прийду до них на допомогу. А вимагати з мене утримання, не вийде. Мені самій багато чого потрібно, а допомоги немає від кого чекати.
На мою промову мама з татом образилися. Мирослава взагалі перестала мені телефонувати. Та я не проти, все одно мені мало допомагали, сама всього домагаюся, тому мені не соромно за відмову.
