У мене було дуже складне дитинство та молоді. Я вже хотіла покінчити життя аби не Валентина Степанівна. Вона мене врятувала та можна сказати просто витягла з того світу.
А все почалося з того, що мене просто мої батьки підкинули до лікарні та залишили там помирати. На той момент мені всього було два тижні. Мене підібрали лікарі та відправили до дитячого будинку. Там я росла та виховувалася. Звісно, що дитячий будинок це зовсім не рай для дитини та не те місце, де хочеться жити. Кожного вечора я уявляла свою маму. І чомусь вона мені була така найрідніша найдорожча людина у світі, хоча я ніколи її не бачила. А в моїх снах вона була неземної краси та з неабиякою любов’ю до мене. І так пройшли всі мої 18 років у дитячому будинку. Я думала, що коли вийду звіти, то буду щасливою дівчиною, яка живе на свободі та має право вибору.
Але все сталося набагато тяжче, ніж я собі уявляла. Поселилася я у комуналці. Мені зовсім не пощастило з сусідами. Там жила пара, яка постійно випивала та сперечалися. Вони мали п’ятеро дітей, які були віддані самі собі. За ними ніхто не слідкував, тому майже всі росли крадіями та злодюгами. Ось так мені прийшлося з ними жити. Одного разу, коли я прийшла додому після важкого робочого дня, я побачила приголомшливу картину. Двері в мою кімнату були вибиті, а всі речі перевернуті з ніг на голову. Я одразу зрозуміла, хто це зробив. Спочатку я намагалася спокійно поговорити зі своїми сусідами та пояснити, щоб повернули всі мої речі та цінності і я не буду писати заяву до поліції. Але мене ніхто не послухав, а тільки почали погрожувати, а кінець кінцем чоловік виставив мене за двері у чому я була. І я пішла на вулицю, не знавши, що робити далі та як жити.
І ось тут мене вже почали переслідувати думки про те, що можливо мені не місце на цьому світі. Але, на щастя, поки я сиділа та плакала на лавці, до мене підійшла старенька жіночка, вона йшла з магазину. Підійшовши до мене та запитавши у чому справа вона тільки ще більше розворушила мої емоції. І я незнайомій людині повністю почала розповідати про своє життя та про те, що сталося. Вона мене вислухала та спокійно сказала, що вже темніє і нам не місце на холодній вулиці. Тому краще прийти до неї додому, випити чашку чаю та заспокоїтися, а завтра вранці ми підемо до поліційного відділку та напишемо заяву на цих крадіїв. Наступного дня так ми й зробили. А поліціянт пообіцяв мені, що обов’язково розбереться в цій ситуації та допоможе мені. І насправді цей чоловік стримав своє слово та ця сім’я крадіїв повернула мені кошти і я змогла спокійно жити далі у своїй кімнаті.
З того часу більше не було ніяких сперечань та конфліктних ситуацій з цією сім’єю. Я продовжувала підтримувати дуже теплі відносини з Валентиною Степанівною. А згодом ми з нею перетворилися в маленьку родину. Насправді у Валентини Степанівни ніколи не було діточок, а нещодавно, 5 років тому, вона поховала свого чоловіка. Зараз живе сама, її вже 73 роки. І дуже сумує вечорами. Тому постійно кличе мене, щоб я приїхала до неї жити. А мені якось незручно, тому що і я думала, що буду якось заважати Валентині Степанівній та вводити її в незручні ситуації. Так спочатку і продовжувала жити у своїй кімнаті, поки не сталося нещастя.
Як виявилося, у Валентини Степанівни вночі трапився приступ гіпертонії, їй необхідно була допомога, а поруч нікого не було і вона ледве впоралася. Мені так стало соромно, тому що я через свій егоїзм не переїжджала до неї жити, тому одразу ж зібрала всі свої речі та в той же день переїхала до неї. З того часу ми живемо удвох. Нещодавно у мене був день народження і як подарунок Валентина Степанівна прийшла додому показала мені якісь незрозумілі папери. А потім виявилося, що вона переписала на мене свою квартиру та дачу. Мені було дуже приємно з одного боку, а з іншого я не могла прийняти такий подарунок від бабусі. Але вона мене переконала, сказала, що після її смерті нерухомість все одно піде у державу, а так я зможу далі продовжувати жити в цій квартирі та їздити відпочивати на дачу. Ось так ми зараз продовжимо жити разом і я просто не розумію і не можу уявити як би склалося моє життя, якщо б я не зустріла у той день Валентину Степанівну.
