З Максимом ми були одружені шість років. Познайомилися ще під час навчання в університеті, одружилися й стали жити разом. Щастя, ідилія та цілковита довіра – саме таким було моє сімейне життя. На жаль, не довго тривало наше сімейне життя. Максим потрапив в автомобільну аварію, коли я була сьомому місяці вагітності.
Від пережитого, дитина з’явилася на світ раніше. Це була донечка, я назвала її Надією. Невимовне горе та найбільше щастя прийшли у моє життя одночасно. З донечкою я вчилася заново радіти та вірити у краще майбутнє.
Коли Надійці виповнилося два рочки я познайомилася із Романом. Ми швидко знайшли спільну мову та стали хорошими друзями. Він часто залишався із Надійкою та допомагав мені по дому. Донечка почала називати його татком, а він і не суперечив. Саме після цього і запропонував мені зустрічатися. Уже через три місяці ми з’їхалися та офіційно узаконили свої стосунки.
Я знала, що у Романа до мене уже була дружина та підростає маленький син на два роки старший від Надійки. Хлопчик часто бував у нашому домі, ми з ним добре ладнали. Одного разу колишня Романа заявила, що збирається поїхати за кордон, бо має там кавалера. Коли влаштується та владнає все з документами, повернеться за Артемом, а до того часу хлопчик житиме з батьком.
Я не була проти, бо давно вважала хлопчика частиною нашої родини. Дуже швидко я прив’язалася до Артема та стала називати його синочком. Дитина відчувала мою любов та турботу, тому у відповідь теж відказував «мама». Я не намовляла його навмисне так робити, але й відмовляти не збиралася. По перших днях біологічна мама хлопця телефонувала та розмовляла з ним, а потім і зовсім перестала.
Артем та Надійка подружилися. Разом проводили час та полюбили один одного, як рідні. Велика дружня родина – це все, що можна було про нас сказати.
Було літо, ми готувалися до вступу нашого сина до першого класу, як раптом на порозі з’явилася колишня Романа та заявила, що приїхала по сина. Артем став кричати та плакати, відмовлявся виходити до цієї чужої жінки. Я заявила, що не віддам їй дитину.
Розумію, що просто не маю права розлучати маму з дитиною, але хіба можна її назвати матір’ю. Два роки вона не цікавилася своєю дитиною, не згадувала про його існування, а тут їй захотілося повернутися. Артем – мій син і на цьому крапка!
