Дівчата сиділи спиною одна до одної. Вони не розмовляли. Таня й Аня близнючки. Завжди разом, іноді знайомі якщо бачили одну дівчину, оглядалися, повинна і друга бути недалеко. Одягалися завжди однаково.
Але пройшов місяць, як з ними щось не таке коїться. Ходять окремо, одягаються в різний одяг, навіть зачіски робили різні. Наразі знайомі навчилися розрізняти дівчат. Таня ходить з розпущеним волоссям, Аня завжди заплітає косу. Причину їхнього розладу не відає ніхто. Як не запитували мама з татом, дівчата не признаються. Таня навіть переселилася в іншу кімнату, лиш би не з Анею.
Мама ходила до вчительки, можливо вона знає причину розладу. Інна Петрівна сказала, щоб батьки не хвилювалися, адже чотирнадцять років перехідний вік. Все наладиться, сказала вона.
Пройшов іще один місяць, нічого не міняється. Одного разу мама вирішила перевірити дівчат. Вона написала записки, нібито від хлопця, але без підпису. Призначила зустріч під калиною біля паркану. Обом однакові записки. Поклала в кишені шкільної форми. Увечері мама чекала біля паркану. Таня й Аня прийшли майже разом, і дивилися одна на одну незрозуміло. Вийшла мама із за калини, взяла дівчат за руки, почала говорити.
Якщо ви посварилися за хлопця, в цьому я впевнена, то скажу вам так. Хлопці в вас іще будуть, але ви сестри, ніколи не забувайте про це. Ви як два крила, одне зламаєш, і птаха не злетить. Так і у вас. Два місяці ходите, страждаєте. Могли просто сісти й поговорити вдвох. Хто той хлопець? Запитала мама.
– Уже ніхто, разом відповіли дівчата й обнялися.
