Одного разу мені довелося спостерігати, як братик опікується своєю маленькою сестричкою. Вони гралися в піску, дівчинка впала і поранила коліно. Плач стояв на все подвір’я. Братик прибігав до неї, гладив по голові, дув на поранене коліно. Вона вся в сльозах міцно тримала його за руку. Він брав дівчинку на руки й ніс додому.
Другого дня вони разом, тримаючись за руки, вийшли з під’їзду і пішли в магазин. Додому поверталися з хлібиною. Дівчинка тримала в руках цукерку. Як потім з’ясувалося, їхня мама в той час хворіла і лежала в лікарні. Братик і сестричка знаходилися у квартирі одні. Вони про це не розповідали нікому, щоб не дізналися зі служби опіки, і не забрали дітей в дитячий будинок. Так вони жили півроку. За цей час ніхто навіть гадки не мав, що десятирічний хлопчик, і п’ятирічна дівчинка живуть одні.
Пізніше, коли їхня мама одужала, вона зі сльозами на очах розповідала про свого не по роках дорослого сина. Вони так і зростали. Брат завжди опікувався сестрою, і вона йшла до нього зі своїми проблемами. Їхня мама говорила, як би вона справилася, якщо не її такий маленький, дорослий син.
Добре було б якби більша частина людей так відносилася до своїх близьких. Адже це так просто, любити й поважати.
