Ось уже 4 роки як я власниця невеличкого кафе. Коли сиділа у декретній відпустці відкрила у себе талант до випічки. Спершу пекла торти та тістечка для рідних. Вони хвалили мої роботи, а чоловік зробив подарунок на день народження, оплативши кондитерські курси. Набравшись досвіду я почала пекти на замовлення. Через деякий час відклала вдосталь, щоб відкрити свій заклад.
На відкриття зібралося чимало людей. Більшість із них були моїми постійними клієнтами. Мої друзі покликали своїх друзів й так про мене дізналося ще більше людей. Словом клієнтів вистачало.
Я знала кожного, хто відвідував мій заклад. Хтось приходив під час обідньої перерви, хтось домовлявся тут про зустріч. Були матусі, які влаштовували у моєму кафе дні народження для своїх малюків. Нещодавно я помітила нову гостю. Це була молоденька дівчинка, років 13. Вона займала місце у віддаленому кутку кафе, біля вікна. Дівчина завжди брала шоколадне тістечко й не охоче йшла на контакт.
Спершу вона заходила на пів години та з кожним днем затримувалася надовго. Приносила із собою щоденник, у якому щось постійно записувала, а коли залишалося мало відвідувачів запитувала чи можна їй пограти на гітарі. Я дозволяла. Тим паче, що музика подобалася відвідувачам.
Схоже у неї дійсно був талант. Того вечора, коли вона підійшла запитати дозволу, ми розговорилися. Дівчину звали Ніна, вона жила у будинку навпроти. Схоже, наміру розповідати про себе вона не мала, але з полегшенням поділилася своїм розпачем.
Мама Ніни виховувала дочку самостійно. Тата вона не знала й ніколи в житті його не бачила. Мама на цю тему розмовляти відмовлятися. У дитинстві про неї дбав дідусь, поки ненька їздила по заробітках. Та коли він постарів та занедужав, довелося переїхати до мами.
Спершу вони жили добре. Дівчина гарно навчалася, попросилася у музичну школу. Мати оплатила їй навчання на одразу за рік. Потім у їхньому житті з’явився Сергій. Чоловік галантно залицявся до матері та гарно ставився до Ніни. Коли ж переїхав жити у їхню квартиру проявив своє справжнє лице.
Став приводити різні компанії. Вони засиджувалися допізна. Голосно сміялися, лаялися, говорили неприємні слова. Спершу мама намагалася втихомирити вітчима, а коли не вдалося почала зависати з усіма.
Ніна постійно сиділа у своїй кімнаті та боялася виходити до гостей. П’ян і, вони кликали її до себе, щоб вона щось заграла. Інколи вдавалося непомітно вислизнути з дому, щоб її ніхто не зачіпав. Саме тоді вона почала з’являтися у моєму кафе.
Бажання повертатися додому зовсім не було. Хто там на неї чекав? Нещасна матір та злий вітчим? Найстрашніше було те, що Ніна почала ночувати на вулиці. Спала на лавочці біля під’їзду або йшла на вокзал, якщо ніч була холодна. Мені було щиро жаль цієї дитини. Щоб хоч чимось їй допомогти, почала давати гроші за гру на гітарі у моєму кафе. Клієнтів побільшало. Відвідувачам подобалося смакувати солоденьким під гарну мелодію.
Одного разу Ніна прийшла у кафе, пальці дівчини були перемотані бинтом, коли я запитала, що сталося, вона зізналася: «Вітчим прuб uв мені пальці двeрuма, щоб я більше не грала. Сказав, що звук гітари його дратує» Уявляєте, яке жахіття?
-Ніно, дитино, тобі не можна там залишатися. Чому ти не повернешся до дідуся? – стурбована запитала я.
-Дідусь…Я так сильно за ним сумую, але ж він уже старенький. Я не хочу його обтяжувати – чесно зізналася Ніна.
-А ти запитай у нього. Чого ж одразу обтяжувати, навпаки старенькому поміч буде.
Побачилися ми знову через чотири дні. Ніна прийшла до мене з горщиком квітів. Сказала, що це дідусь передав, як вдячність за слушну пораду. Вона втекла від батьків, а дід її з радістю прийняв. Він теж сумував та хвилювався за неї. Тепер вони живуть разом. Нарешті дівчинка могла спокійно спати.
