Мені часто доводилося їздити потягом. Одного разу терміново потрібно було поїхати до сина. Живе він біля моря. Тому літом білети взяти, перед відправленням майже не можливо. Але нам поталанило. Їхала я з внучкою, якій не було п’яти років, тому білет потрібен лише один. Якраз один і залишився, не роздумуючи беру білет. Касир попередила, що місце верхнє. Але я рада що взагалі їдемо, тому вирішила, попрошу помінятися. Я ж з дитиною, невже відмовлять. Вагон купейний, коли зайшли у своє купе, виявилося що на нижніх полках розташувалася пара похилого віку. Не просити дідуся помінятися місцями. А в нас дві великі валізи, і м’яка іграшка розміром вище внучки. Все це потрібно закинути наверх, тому що внизу сумок стояло вдосталь.
Допомогти нікому. Нарешті якось позатягувала валізи, підсадила внучку, поклала поруч ведмедя(м’яку іграшку), а для себе місця не залишається. Якось помістилися. Лежу і думаю, якщо прийдеться коли одній їхати на нижній полиці, не вступатиму нікому. Лежати було незручно, і внизу посидіти немає де. Ніч очей не заплющила.
Вдруге, коли довелося їхати, білет у плацкарті, нижнє місце. До мене в купе прийшли пара з двома дітками. Спочатку я подумала, що тато з дочкою і внуками, виявилося, що то чоловік тієї дівчини. На вигляд їй років двадцять три, а йому під п’ятдесят. Коли вони розташувалися, виявилося, що дівчина вагітна третім. В них нижня і верхня полиці. Дітки одному рік, другому три роки. Вони довго вгамовували дітей. Чоловік постелявся на полках, дівчина мале дитя тримала на руках, старшенького намагалася вдержати, щоб не біг нікуди. Я дивилася на них, і пам’ятала, як мені тяжко було на верхній полиці з внучкою вдвох. Вони помінятися не просили. Не витримала, сама запропонувала їм нижню полицю.
Чоловік із вдячністю поглянув на мене і ми помінялися місцями. З їхньої розповіді я зрозуміла, що їдуть на заробітки. Де зупинитися в тому місті куди їдуть, вони ще не знають. Але залишати дружину одну в такому положенні та з двома дітьми, чоловік не став. Тим паче, що вона сирота, і рідних немає. Як склалася їх подальша доля, невідомо. Хочеться, щоб у них все вийшло, і велика родина зажила щасливо.
Втретє мені прийшлося їхати в плацкарті на боковій верхній полиці, а внучка розташувалася на нижній. В той час їй виповнилося шість років, і дитячий білет вже купували. Навпроти нас купе заповнювали чотири чоловіки. Вони весело гомоніли, чим далі, то все веселіше і голосніше. Таке відчуття, що випили та не можуть угомонитися. Тому я довго не могла зважитися лягати відпочивати. Внучка заснула, а я все сиділа поруч із нею, поки чоловіки один по одному не вклалися спати. Лише коли вони всі разом вийшли на своїй зупинці, я змогла відпочити. Доповню, що перед тим як лягати спати, я пройшла по вагону з проханням помінятися, щоб не бути з внучкою поруч тих чоловіків. Але ніхто не погодився.
Наразі я вже нікуди не виїжджаю. Мені за шістдесят. Коли і прийшлося б їхати, на другу полку я вже не залізу. Не вистачить сили. Не знаю, чи праві ті хто не вступає своє місце, адже вони купували тільки те місце, і на верх мінятися не збираються. Так. Це їх право. А як же людяність? Невже в наш час вона зовсім нічого не значить? Нас виховували по другому. Молодших уступати місце старшим. Поважати. Якщо я в чомусь не права, напишіть, будь ласка.