Одного разу сестра подзвонила мені на роботу і повідомила, що всі чекають мене, бо бабусі вже з нами немає. Спочатку я подумала, що це якийсь жарт.
Але тривога на душі була, тож я спочатку відпросилася у керівництва, потім подзвонила до чоловіка і попередила, що не приїду, тому доручила йому деякі домашні справи. Заїхавши додому, забираю гроші із нашої схованки, беру в рюкзак деякий одяг. На виході з квартири мимовільно кидаю погляд в дзеркало. Невже це я уже така сивувата і цей пустий погляд… Тепер я точно схожа на свою бабуню в молодості.
В моїй свідомості прокинулися ті спогади.
Всі свої дитячі та юнацькі роки я провела в бабусиному будинку. Вона виховувала нас і привчала тільки світлому і доброму. Мене і мою сестричку Світлану.
Я була схожа на тата, а от Свєта – чиста копія мами. Тому, чесно кажучи, бабуся любила нас неоднаково. Сестра завжди купалася у бабиній ніжності і любові. Я ж не отримувала стільки ласки, як вона, але й образ в мою сторону не було, як таких.
Світлана краще навчалася, бо кожного дня баба займалася нею. Мене ж «підтягували» рідко, бо часу після сестри не залишалося. Тому було вирішено, що я буду працювати руками, а не головою.
Ще з дитячих років я доглядала за домашнім хазяйством, слідкувала за порядком і готувала їжу на всіх.
Сама ж бабуся тяжко працювала на роботі, бо хотіла заробити більше грошей для вступу Світланки в університет. Мені було образливо, адже я теж хотіла вчитися, а не відразу псувати своє життя роботою на заводах або їздити на заробітки. Та виходу не було. Довелося їхати до міста у пошуках роботи.
Ким я тільки не працювала: і продавчинею в кіоску, і промоутером, і касиром в супермаркеті. Та от на останній роботі зустріла свою долю. Він був охоронцем у цьому самому магазині. Мій чоловік, Ігор.
За кілька років ми одружилися і вирішили, що візьмемо квартиру в іпотеку, а для швидкої виплати познаходили престижніші роботи. Скоро у новій квартирі народилася наша донечка Емілія.
Світлана ж після навчання в університеті не змогла знайти гідну її роботу, тому приїхала назад у село. Тому бабуся й не стала роздумувати, кому залишити хату і все інше майно.
Стоючи перед дзеркалом і згадуючи це все, усвідомлюю, що немає бажання нікуди їхати. Не потрібно мені прощатися з людиною, що відкрито не любила мене, не надавала все необхідне для життя, завантажувала роботою.
А на наступний день моя совість грає у двобій з ображеним серцем. А чи правильно я зробила, що не поїхала?
