Моя внучка Аліна ходить в п’ятий клас. Раніше в школу я водила її й зустрічала після школи. На початку навчального року, Алінка повідомила мені, що віднині в школу ходитиме самостійно.
– Я вже доросла, говорить, тому ходитиму з подружкою.
Мені звичайно, добре, я вільна цілий день, зможу займатися своїми справами. Тим паче школа недалеко, пройти через парк, і в школі. Одного разу телефонує мені Аліна після уроків, і поспіхом щось розповідає. Я тільки й зрозуміла, щоб вийшла зустріти її до школи. Швиденько одяглася, і пішла. Внучка чекала мене у дверях школи, подружки не було. ЇЇ тато забрав машиною.
– Що трапилося, питаю.
Алінка розповіла, що сьогодні зранку, в парку, якийсь чоловік прис т@вав до дівчинки з четвертого класу, вона встигла зателефонувати татові, а від того чол0віка зуміла втекти, хоча він нама гався наздогнати дівчинку. Тато дівчинки повідомив у п0ліцію, приїхав по дочку. Того чоловіка не знайшли, всіх батьків попередили, щоб не відпускали дітей самих в школу.
С тих пір я знову проводжала Аліну в школу, і зустрічала після неї. Через парк ми більше не ходили, обходили навкруги. Дорога довга, але ми звикли й не помічали того. За цей час ми з внучкою подружилися. Одного разу вона так і сказала, бабусю, ми як подружки з тобою. Розмовляємо про все на світі. Алінка поділилася зі мною своїми таємницями. Мене охопила гордість, що для внучки я щось означаю у житті. Вона розповідала мені, хто кому подобається в класі й кому подобається Алінка.
В школу я водила внучку до сьомого класу, тому, що того чоловіка поліція не знайшла. Одну відпускати не наважувалася. Лише в сьомому класі в них зібралася група дітей, які жили поруч. Домовлялися і йшли всі разом.
