Я вийшла на пенсію раніше, ніж Микола. Думала, що нарешті займуся своїм хобі. Я дуже люблю вишивання, знайомі це знають та ще до мого виходу на пенсію готові були замовити у мене вишиванку. Я раділа, бо моя праця приноситиме мені гроші, а іншим людям користь. Микола хотів нарешті навести лад у гаражі, у нього на це не вистачало часу через постійну зайнятість на роботі. На вихідних було не до того, хотілося відпочити перед важким робочим тижнем.
Та нашим планам не вдалося здійснитися через нахабність доньки.
До того часу, як Оксана вийшла заміж, ми проживали утрьох в трикімнатній квартирі. Була домовленість, що після заміжжя вона житиме з нами. Для чого розмінювати таку хорошу квартиру в центрі міста. Так і сталося, Оксана вийшла заміж, вони з Василем поселилися в більшій кімнаті. Маленьку кімнату залишили порожньою для майбутнього онука чи онучки. Згодом народився Павлик. Наше ясне сонечко. Спочатку все було добре, Оксана дбала про свого сина, кожен займався своєю справою.
Але після нашого виходу на пенсію все змінилося. Діти почали десь зникати з дому. Павлик залишався на мені з Миколою. Ми не могли вийти з дому. Такі випадки частішали: то молоді батьки пішли у гості, то на екскурсію поїхали, то їм до магазину потрібно, то ще кудись. Причому вони нас навіть не попереджали про те, що вони кудись йдуть. Згодом Оксана з Василем стали зникати на вихідних. Коли я намагалася до них додзвонитися, у них були вимкнені телефони. Павлик увесь час запитував де його мама і тато, а я не знала що йому на це відповісти. І коли Оксана стала такою Невже від нашої доброти вона стала такою та не цінує того, що ми для неї робимо.
Здавалося, що якби ми жили на іншому краю міста окремо від доньки, то мали б спокій. Але тоді вони могли привезти нам дитину без попередження знаючи, що ми домосіди. Мене дуже дивує таке нахабство. Павлик дуже маленький, йому постійно потрібно готувати свіжу їжу, прибирати за ним, мити онука. Це ж дитина та вона потребує постійного догляду.
Люди в нашому віці не в змозі бігати навколо малої дитини. Вони просто радіють спілкуванню з онуками, але не доглядають їх. Невже донька цього не розуміє? А може просто не хоче розуміти?
Одного разу я не витримала та запитала в Оксани чому вона не займається своєю дитиною та залишає Павлика на нас навіть не запитавши чи є у нас якісь справи.
– А які у вас можуть бути справи на пенсії? Ви ж нічого не робите. Хіба важко подивитися за дитиною? – відповіла донька.
– Але ж ти не бачиш як він росте.
– Нічого страшного не відбувається, я ще молода та мені хочеться побачити світ, якщо вам не хочеться сидіти з онуком, то так і скажіть, – дорікнула мені Оксана.
– Ну тоді нам доведеться розділити квартиру. Може, тоді ви звернете увагу на свою дитину. Ти не розумієш, що у мене вже не те здоров’я? Ввечері у мене дуже болить спина, батьку теж важко. Пенсія для того, щоб відпочивати, а не для того, щоб няньчитися з малою дитиною. Тим більше, що ти навіть не додумалась до того, щоб попросити нас по-людськи про допомогу.
А хіба я не права?
