Я зі своєю дівчиною зустрічаюсь майже рік. Хороша, добра, кохаю її до безтями. Маю намір одружитися з нею. Ми створені один для одного, розуміємося з півслова, навіть мислимо однаково. Я познайомив її зі своїми батьками, Наташа познайомила зі своїми. Все добре було, поки на її день народження батьки подарували їй щеня вівчарку.
Наташа дуже раділа подарунку, тим паче мріяла з дитинства про собаку. Відтепер всю свою увагу моя наречена приділяла вихованню собаки, вчила його реагувати на команди, водила до кінолога. І все було б нічого, та пес мене недолюблював. Коли я приходив, гавкав на мене, один раз навіть прокусив штанину.
Спочатку я не звертав уваги на таке відношення до мене собаки, але чим більший підростав пес, тим більше не пускав у квартиру до нареченої. Я говорив Наташі, що так не можна, адже прийде час, і ми житимемо разом. Треба щось придумати, наприклад нехай пес живе у її батьків, але наречена і слухати не хоче.
– Мій пес,- твердить, — і житиме зі мною.
– А як же я?- питаю, вона мовчить.
Таке враження, що собака миліша за мене.
Одного разу я не витримав, і сказав: – Вибирай, або я, або пес. І як мені не прикро, але Наташа вибрала собаку. Для мене було занадто почути про такий вибір. Ми розійшлися. Надалі, коли зустріну хорошу дівчину, обов’язково, спочатку дізнаюсь, чи є в неї тварини, і тільки потім запрошу на побачення.
