4 листопада.
Іноді я мрію підійти до тебе і сказати, що кохаю…
Оксана Василівна поклала останню перевірену зошиту на стіл. Тепер треба виставити оцінки за чверть. За вікном давно спустилася ніч, у світлі ліхтарів повільно падали сніжинки.
За дверима грюкнуло залізне відро, а на підлогу із шумом впала мокра ганчірка. Це прибиральниця Надія Степанівна, яку всі називали просто тіткою Надею, піднялася на другий поверх мити коридор. Побачивши світло із вчительської, вона невдоволено буркнула:
— Доки тут сидять, нічого, що вже пізно? Хіба не можна піти додому…
Швабра зашурхала по лінолеуму, немов піддакувала їй.
«А мене ніхто не чекає. Прийдеться тобі, тітко Наде, ще трохи мене терпіти», — зітхнула Оксана Василівна і відкрила класний журнал.
За сорок хвилин вона втомлено його закрила, поставила на полицю до інших і прислухалася. Навіть не помітила, коли за дверима стихло. Оксана вдягла пальто, взяла сумку, окинула поглядом порожню вчительську і вимкнула світло. Підлога ще блищала від вологи під блідим світлом дежурної лампочки у кінці коридору.
Спустившись на перший поверх, вона не знайшла навіть охоронця. Зайшла у його комірку, повісила ключ у шафку із скляними дверцятами.
— Пішла, ключ повісила! — голосно сказала, порушивши тишу школи.
Ніхто не відповів. Але вона знала — школа ніколи не буває порожньою. Хтось завжди залишається на ніч.
— Бувайте! — гукнула вона і вийшла на вулицю.
Відійшовши кілька кроків, Оксана озирнулась і побачила, як охоронець ізсередини зачиняє двері.
Сковзкий лід у дворі вже припорошило снігом. Оксана обережно перейшла школу й вийшла за ворота.
Вулиця стояла порожня, машини рідко проїжджали. Вона прискорила крок.
З дитинства Оксана грала у школу, але нікне думала, що одного дня в її власному житті з’явиться хтось, хто зробить ці зимові вечори теплішими, а серце — таким повним, наче воно ось-ось розколеться від щастя.
