Ми з Яриною одружилися відразу, як тільки дівчина закінчила школу. На той час вона вже була вагітна. Тому не стали відкладати весілля, поки ще нічого не видно. Народився хлопчик Андрійко. Перший син, для мене то гордість. Я носився з ним і вночі, і вдень, і коли прийду з роботи. Я старший від Яринки на шість років. Тому дружина ні в чому собі не відмовляла. Гроші додому приносив достатньо.
Коли Андрійку виповнилося шість років, Ярина сказала, що вона знову при надії. Радості моїй не було меж. Хотілося донечку. На УЗД нам повідомили, що чекаємо двійню. Дружина почала плакати, адже тяжко з однією дитиною, а тут двоє. Андрійко виріс, самостійний, але двоє малюків.
Всі страхи позаду. Народилися дві донечки Даша і Маша. Я допомагав дружині в усьому. Розумів, як тяжко одній з двома немовлятами поки я на роботі. Але все минуло. Донечки ходять в дитячий садок, Андрійко в школу. Ярина пішла працювати. Так повелося, що в садок Дашу і Машу воджу я і сина до школи везу. Дружина вся в собі. Адже стільки років сиділа дома, наразі на роботі, неначе на світ народилася, говорить.
Одного вечора Ярина довго не приходила додому. Телефонував їй, але марно, слухавку не брала. Прийшла зранку, із порога заявила, що йде від мене. В неї є чоловік, якого покохала. Дітей брати не буде. Як жити далі, на той час не знав. Прийшла теща, вона вже знала, що наробила її донька. Плакала, просила вибачення за таку непутящу дочку. Говорила, що допомагатиме мені з дітьми. Валентина Іванівна дійсно допомагала. Але через деякий час почав помічати, що приходити стала менше, починала розмову про квартиру. До речі сказати, жили у квартирі, подарованій мамою Ярини на весілля.
Одного разу прямо сказала, що дочка не повернулася, то квартиру вона буде здавати. Тому щоб я з дітьми залишив її. В мене був будинок, спадок від бабусі. Але він стояв на краю міста. Добиратися до роботи, школи, в садок далеко, і незручно. До того ж потрібно робити ремонт. Але робити нема що, потрібно переїжджати. Можна було відсудити квартиру, але я не став цього робити. Не буду говорити, як тяжко нам звикати до нового житла, але ми справилися.
Через деякий час завітала до нас Валентина Іванівна, з подарунками. Говорила, як скучила за онуками. Але я з порога повернув її назад. Спочатку вигнала своїх онуків з квартири, наразі приїхала. Не потрібно нам такої родички. Можливо я вчинив грубо, але по іншому не зміг.
