ОДНОЛЮБ
На похороні дружини Федір не проронив жодної сльози.
Дивись, Катерино, я ж казала, що не любив він Ярославу, тихо шепотіла на вухо сусідці Тося.
Ш-ш, яка тепер різниця… Діти сиротами лишилися при такому батькові, зітхала Катерина.
Побачиш, він обовязково з Галею зійдеться, заспокоювала Тосю подруга Марія.
Звідки ти взяла, що з Галею? Йому ж Глафіра до вподоби, ти забула, як вони по стозі гуляли? Галя не звяжеться у неї сімя.
А ти що, знаєш?
Авжеж! Галя має чоловіка передовик серед механізаторів. Навіщо їй Федір з двома дітьми? А от Глафа з Миколою тільки й мучиться. От і крутитимуть, побачиш, впевнено відповіла Марія.
Ярославу поховали. Діти трималися міцно за руки.
Мишкові та Поліні щойно виповнилось по вісім. Ярослава вийшла заміж за Федора, бо кохала. Та чи кохав її Федір, і сама не знала як і все село.
Говорили: завагітніла, і через те змушений був Федір одружитися. Клавдія народилася недоношеною й швидко померла, а потім дітей довго не було.
Федір завжди ходив похмурий, небагатослівний. Селяни прозвали його Вовком за мовчанку та суворість. Про ласку і мови не було, а хто ж як не Ярослава знала це?
Скільки вона молилася за дітей знала лише вона й Бог. Нарешті Господь змилувався і подарував їм двійню.
Поліна вся в батька замкнена, мовчазна, а Мишко мамин, чутливий до чужої біди.
Поліна більше трималася батька, бігала до хліва, допомагала з ремонтами, слухала повчання. Мишко був біля мами підмете підлогу, принесе відро води, долучиться до хатніх справ. Ярослава дуже любила дітей, але Поліну розуміла мало, а до Мишка серцем приросла.
Перед смертю Ярослава прошепотіла Мишкові:
Синку, скоро мене не стане. Ти за старшого. Сестру не ображай, захищай її. Ти ж хлопець ти мусиш її берегти, вона дівчинка, слабша, їй твоя підтримка потрібна.
А тато? спитав Мишко.
Що, синку?
А тато нас захистить?
Не знаю, життя покаже.
То не вмирай, як ми без тебе?! заплакав.
Якби від мене це залежало задумливо відповіла вона, і до ранку її не стало.
Федір сидить біля дружини, тримає за руку. Не плаче просто згорбився, очерствів, почорнів. Ото й усе.
Життя поступово повернулося у звичне русло. Поліна взяла на себе господарство: училася готувати, прибирати, хоч і була ще замала. На допомогу приходила тітка Наталя, Федорова сестра.
Тітко Наталю, питає якось Поля, а тато тепер знову одружиться?
Не знаю, доню, хіба він мені щось розповідає
У Наталії була своя хороша родина чоловік Василь, свої діти.
А якщо що, ти нас забереш до себе?
Полінко, не вигадуй. Батько вас любить і ні за що не дасть в образу.
Тим часом село гудить чутками: мовляв, у Федора з Глафірою стара любов прокинулась.
Та Глашка зовсім з глузду зїхала, перешіптується Тося. Крутить з Федором, а про сімю забула.
Ой, дурна вона, підтримував гурт жіночок біля магазину.
Годі, баби, балачки, розігнав гостей голова колгоспу Максим Леонідович.
Не знаєте людей, а язиками лоскочете.
Колись у Глафіри з Федором дійсно була сильна любов, як з книжок. Але Федора послали на допомогу до іншої області весняна посівна. За два місяці Глафа почала зустрічатися з Миколою Черешенком.
Повернувся Федір, дізнався й побив Миколу. З Глафірою перестав розмовляти. Вона й вийшла за Миколу. Микола гуляв по чужих хатах, пив, а Глафа мучилася не змогла витримати, шкодувала за втраченим щастям. Федір був непитущий і працьовитий, хоча й мовчун.
Так і звернули увагу: Федір до Ярослави почав заходити. Ярослава розквітла, мов маківка в літньому полі.
От що любов з людьми робить, казали у селі.
Ярослава давно кохала Федора, та Глафа завжди була вперед. А сталося йому.
Почали зустрічатися, одружилися в сільраді. Весілля було скромне. З Федорової рідні тільки Наталя, з Ярославиної стара мати Оксана.
Село знало, хто батько Ярослави, та мовчали. Голова був Василь Васильович Прохоренко. Оксана, мати Ярослави, красива, але чоловіка так і не мала. Гналася за чужими, село її не любило. Та донька не відповідає за матір.
Ярославу в селі жаліли, особливо після весілля:
Не кохає він її, замучиться вона…
Та Федір виявився вірним. А хіба щось приховаєш на селі? Пятнадцять років прожили мирно. Та взимку Ярослава тяжко захворіла. Недуга невилікова.
Одного дня повертається Федір з роботи, а йому на зустріч Глаша з пиріжками:
Федю, може, забіжу до тебе? Діткам пиріжків напекла.
Дякую, Глаша, нам Натаха вже напекла вчора.
Я ж від щирого серця.
Та й сестра моя теж.
Федю, а давай біля млина зустрінемось увечері.
Навіщо це?
Ти ж не забув, що між нами було?
Те, що було, давно травою поросло. Я дітей люблю. Ярославу люблю.
Та вже не повернеш її, зітхнула Глафа.
Любов не вмирає, відповів Федір.
Ти не любив її. Ти зі зла на ній оженився.
Глаша, йди додому, промовив тихо Федір.
Він швидко пішов додому до дітей, а Глаша залишилась самотньо стояти посеред села.
Минуло кілька років. Діти підросли, тітка Наталя навідує племінників, упевнена: її брат однолюб.
Полінко, чула я, ти з Грицьком Вороненком дружиш, каже тітка з порога.
І що? відповідає доросла Поля. “Яка ж гарна!” подумала Наталя.
Та так, питаю. Дивись там, будь обачна.
Чого це?
Ти ж не мала, знаєш чого.
Тьотю Наталю, я так його люблю, все життя не вистачить.
Це зараз здається на все життя.
Я впевнена.
Може, ти і впевнена, а Гришко?
Якщо зрадить, я більше нікого й ніколи не полюблю.
В це я вірю, кивнула Наталя.
Увечері Михайло з Поліною чекають батька з роботи.
Щось батько затримався, каже Михайло.
Сьогодні ж пятниця.
Ну і що?
Він у середу, пятницю та у вихідні носить квіти на мамину могилу.
Звідки ти знаєш? здивувався Мишко.
Смішний ти! Якщо душу батька не відчуваєш
Вони непомітно йдуть через городи на цвинтар. Поля веде його стежкою, що знає лише вона.
Он, дивись, показує на зігнуту постать батька.
Михайло прислухається батько говорить з кимось.
Отакі справи, Ярославо. От і Полька наша скоро заміж вийде. Приданого назбирав, Натаха допомогла. Живемо, як можемо. Прости, Ярославо, що при тобі мало говорив теплих слів. Серцем я тобі їх говорив багато. Я не можу словами, лише серцем, хрипко промовляє Федір і повільно йде до воріт кладовища.
Поліна дивиться на Михайла у брата в очах застигли сльози.
