Було колись… Скільки дівчат із дитинства мріють про білу сукню, вінок із квітів, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Марійка була однією з них. Вона зростала тихою, лагідною дівчиною, мрійливою і ніжною. Скільки разів вона заплющувала очі, коли по телебаченню показували весілля, і уявляла, як одного разу й вона піде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, з тремтінням у серці.
Свого Олега вона зустріла ще в університеті. Вони вчилися на юридичному, але в різних підгрупах. Він — високий, русявий, спортивний, з жартівливим поглядом. Вона — витончена, струнка, з гордою поставкою і лагідною усмішкою. Весь факультет говорив, що вони створені одне для одного. Олег не відходив від неї ні на крок. Провожав додому, ніс каву в холодні ранки, малював сердечка у зошитах. Їхні стосунки були немов із казки — чисті, теплі, щирі.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів батьки вже знали один одного, разом їздили на дачу, дружили родинами. Вирішили влаштувати весілля одразу після випуску. Все йшло ідеально. Марійка з подругами тижнями вибирала сукню, переглядала каталоги, бігала по салонам. А одного разу, побачивши уві сні наряд своєї мрії — найніжніше мереживо, молочний шовк і легкий шлейф — прокинулася з думкою: «Саме таке має бути в мене».
Вона поїхала до найближчого салону з подругами. Продавщиця Надія, вислухавши її розповідь, раптом усміхнулася і сказала:
— Нещодавно повернули одну сукню — таку, як ви описали. Хочете — покажу?
Марійка закохалася в неї одразу, навіть не примірявши. Вона була ніби виткана з її сну. Лише подруга прошепотіла на вухо: «Надя казала, що весілля у тієї нареченої не відбулося… Може, не варто?» Та Марійка не хотіла нічого слухати. Доля — значить, доля. Сукню запакували, і вона з трепетом чекала того дня.
Напередодні весілля вона зупинилася в готелі — побути на самоті, подумати. Вона знову наділа сукню, покружляла перед дзеркалом. І раптом їй здалося, що у віддзеркаленні на її голові — чорна стрічка. Пробігла мурашка, але вона відігнала цей страх, звинувативши хвилювання.
Зранку все йшло як по маслу: візажист, зачіска, сукня… Марійка виглядала немов із журналу. Батьки, увійшовши до номера, завмирали від захвату. Залишалося лише чекати Олега. Минула година. Потім ще півгодини. Марійка вже не посміхалася. У вікно вона побачила поліцейський автомобіль. У грудях щось урвалося. Вона вийшла у коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Вибачте… ви Марійка?.. — запитав молодий сержант. — Ваш наречений… Олег… загинув. Аварія. П’яний водій вилетів на зустрічну. Він помер на місці.
Марійка не плакала. Вона просто завмерла. Потім сіла на підлогу й сховала обличчя в долонях.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі в тій самій сукні, але тепер із чорною стрічкою на голові. У руці — їхнє спільне фото. Вона поклала його у домовину, схилилася, поцілувала холодне чоло коханого й прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З того дня її ніхто не бачив усміхненою. Вона ніби згасла. Жила на автоматі. Батьки казали, що це депресія. Лікарі — що адаптаційний розлад. Але мати знала: її дочка поволі йде.
Рівно через рік, у день, коли мало бути їхнє весілля, серце Марійки зупинилося. Лікарі написали: «зупинка серця уві сні». А в руках у неї знайшли те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Настільки справжнім, що його не пережити.
А ви вірите, що кохання може бути настільки сильним, що без нього неможливо жити?…
