Свадьби не було. Наречений не приїхав до своєї нареченої.
Скільки дівчаток із ранніх літ мріють про білу сукню, вінок із квітів, про мурашки від слів «оголошую вас чоловіком і дружиною»… Марійка була однією з них. Вона завжди була тихою, скромною, мрійливою та ніжною. Скільки разів, дивлячись на весільні церемонії по телевізору, вона заплющувала очі й уявляла, як іде під руку з коханим — під музику, під захоплені погляди, із трепетом у серці.
Свого Олега вона зустріла ще в університеті. Вчилися на юрфаку, але в різних підгрупах. Він — високий, білявий, статний, з жартівливими очима. Вона — граціозна, струнка, з ніжною посмішкою. Весь факультет казав, що вони створені одне для одного. Олег не відходив від неї ні на крок: провожав додому, приносив каву холодними ранками, малював сердечка на зошитах. Їхні стосунки були чистими, ніжними — наче з казки.
Минув рік — і він зробив пропозицію. На захисті дипломів їхні батьки вже дружили, разом їздили на дачу. Вирішили весілля відсвяткувати одразу після випуску. Все йшло ідеально. Марійка з подругами тижнями вибирала сукню, передивлялася каталоги, бігала по салонах. А одного разу побачила уві сні те саме вбрання — ніжне мереживо, кремовий шовк, легкий шлейф — і прокинулася з думкою: «Воно має бути моїм».
Вона поїхала до найближчого салону. Продавниця Іра, вислухавши її, раптом посміхнулася:
— Нещодавно повернули одне плаття — таке, як ви описали. Хочете подивитися?
Марійка закохалася в нього з першого погляду, навіть не примірявши. Наче воно було сплетене з її мрії. Подруга шепнула: «Іра казала, що в тієї нареченої весілля не відбулося… Може, не варто?» Але Марійка не хотела нічого чути. Доля — значить, доля. Сукню запакували, і вона з нетерпінням чекала того дня.
Напередодні весілля вона зупинилася в готелі — побути наодинці з думками. Знову приміряла сукню, крутилася перед дзеркалом. І раптом їй здалося, що в відображенні на її голові — чорна стрічка. Миттєвий холод пройшов по шкірі, але вона відігнала цей жах, списавши на хвилювання.
Ранком все було як за задумом: візажист, зачіска, сукня… Марійка виглядала немов із журналу. Батьки, зайшовши до номеру, аж завмерли від захвату. Залишалося лише чекати Олега. Пройшла година. Ще півгодини. Марійка вже не посміхалася. У вікні вона побачила поліцейську машину. Щось розірвалося в грудях. Вона вийшла у коридор, ледве тримаючись на ногах.
— Пробачте… ви Марійка?.. — спитав молодий сержант. — Ваш наречений… Олег… загинув. Аварія. П’яний водій вилетів на зустрічну. Він помер на місці.
Марійка не плакала. Вона просто змертвіла. Потім сіла на підлогу й закрила обличчя руками.
Минуло три дні. Вона стояла на кладовищі в тій самій сукні, але тепер із чорною стрічкою. У руці — їхнє спільне фото. Поклала його в труну, похилилася, поцілувала холодне чоло коханого й прошепотіла:
— Пробач… якби я знала, я б тебе не відпустила…
З тих пір її більше ніхто не бачив усміхненою. Вона ніби згасала. Жила на автоматі. Батьки говорили, що це депресія. Лікарі — що реакція на стресс. Але мати знала: її дочка повільно йде.
Рівно через рік, у день, коли могла бути їхня річниця, серце Марійки зупинилося. У лікарні написали: «зупинка серця під час сну». А в руках у неї знайшли те саме весільне фото.
Кохання було справжнім. Настільки справжнім, що без нього неможливо жити.
А ви вірите, що любов може бути такою сильною?..
