Одружився я пів року тому, і відтоді одна думка не дає мені спокою.
Весілля святкували у старому київському саду. Звідусіль звучала музика, миготіли вогники гірлянд, люди піднімали бокали, кружляли у танцях. Мені стало душно, і я вийшов з банкетної зали на свіже повітря.
Здалеку побачив, як моя дружина Катерина стоїть із моїм найкращим другом Тарасом біля господарчого корпусу, поруч із вуличним туалетом. Їхня розмова була не схожою на звичайну. Все вказувало на приглушену сварку.
Катеринині руки тряслися, вона жестикулювала нервово, голосно зітхала. Обличчя Тараса було закляклим, щелепи зціплені. Навіть через запальний «Ой у лузі червона калина», що лунав ззаду, було видно сварка серйозна.
Я наблизився тихо, вони мене помітили не одразу. Як тільки опинився поруч, виразно почув, як Тарас прошепотів Катерині:
Цю тему більше не обговорюємо. Крапка.
Голос його був різкий, чужий.
Тільки тоді вони мене побачили. Я спитав, що сталося, про що розмовляють.
Вони обоє розгубилися. Катерина миттєво відповіла: мовляв, нічого страшного, дурниці якісь. Тарас докинув, що сперечалися через футбол він начебто щось не те запропонував, вона не погодилась, і все. Їхні пояснення були уривчасті, недолугі.
Вони швидко перевели тему й попрямували до зали, ніби нічого не трапилось.
Весь вечір я намагався підтримувати святковий настрій: ми танцювали, вітали гостей, пили шампанське, а в душі відчував, що все фальшиво. Катерина і Тарас більше майже не говорили одне з одним і навіть уника́ли поглядів.
Про ту сцену ніхто більше не згадував.
Після весілля побут пішов за буденним сценарієм. Ми з Катериною жили разом, інколи зустрічались із Тарасом і його дівчиною Лесею свята, іменини, посиденьки. Ніколи жодного дивного повідомлення чи дзвінка. Жодного натяку.
Лише той уривок розмови і напружений оберт діалогу не виходили з голови. Сухість у голосі, поспіх, із яким вони завершили суперечку, їхні перелякані очі в ту мить Відтоді мене мучить це відчуття.
Я не маю жодних доказів ні повідомлень, ні дзвінків, ні зізнань.
Лишилася лише та пам’ять: уривок розмови у вечір мого весілля та невидимий рубець на душі.
Пів року минуло, а я все ще прокручую це в голові.
Я не обвинувачував, не питав.
Ото й думаю тепер:
Що робити з такою тривогою, коли немає жодного факту а лише відчуття, що того вечора щось сталося, чого я не мав чути?
