**Один крок до розлучення**
Сьогодні зранку я стояла біля вікна й дивилась, як Микола розганяє свій новенький автомобіль по двору. Сусідка Ганна Степанівна вже третій раз визирала з під’їзду – мабуть, шум двигуна заважав їй дивитись серіал. А він їздив по кругу, немов хлопчина, якому вручили довгоочікувану іграшку.
– Тату, можу я покататись? – звідусіль питала чотирнадцятирічна Олена, зазираючи через моє плече.
– Запитай у нього сама, – сухо відповіла я, відходячи від вікна.
Олена нахмурилась.
– Мам, ну що з тобою знову? Він же купив машину для всієї родини!
– Для родини… – Я гірко посміхнулась. – А ти знаєш, скільки коштує ця краса? А на дачу грошей немає, на твою поїздку в табір теж збираємо по копійці.
– Але ж нам машина потрібна! – Олена сіла на диван, підібгавши під себе ноги. – Пам’ятаєш, як ми з тобою їхали до бабусі автобусами? Три пересадки, духота…
Я притулилась до стіни й заплющила очі. Так, пам’ятала. Але пам’ятала й те, як вони з Миколою півроку сперечалися про покупку. Вона пропонувала взяти щось простіше, б/в. А він стояв на своєму: «Або гідна машина, або ніякої». І ось результат – кредит на п’ять років, через який тепер доводиться рахувати кожну гривню.
Чується хлопнули двері, залунали жваві кроки.
– Мої дівчатка! – Микола увірвався в кімнату, сяючи від задоволення. – Ленусь, поїдемо? А, Марічко?
– Я не Марічка, – різко відповіла я.
Муж пригальмував, його усмішка погасла.
– Що знову не так?
– Усе не так! – Я розвернулась до нього. – Ти купив авто, навіть не порадившись зі мною! Взяв кредит, який ми тягнутимемо до пенсії!
– Ми ж обговорювали…
– Ми обговорювали покупку машини, а не цього «ведмедика» за півтора мільйона!
Олена здригнулась і тихенько вислизнула з кімнати. Вона вже звикла до батьківських свар, але щоразу сподівалась, що цього разу все обійдеться.
– «Ведмедик»? – Микола почервонів. – Це ж японський автомобіль, надійний, безпечний! Для своєї родини я обираю лише найкраще!
– А спитати родину – не доля? – Я сіла у крісло, відчуваючи, як накачує знайома втома. – Миколо, ми ж домовлялись про бюджет…
– Домовлялись, домовлялись! – Він почав ходити по кімнаті, розмахувати руками. – І що далі? Потім їздити на ринок автобусом, везести картоплю у сумках? Чи ти забула, як у тебе спина боліла?
Я згадала той день. Дійсно, вони набрали багато овочів у її батьків на дачі, і їй довелося нести важкі сумки від зупинки. Спина боліла три дні. Але зараз це здавалося дрібницею порівняно з тим, що їх чекає.
– Знаєш що, – я підвелась, – поговоримо завтра. Коли трохи охолонеш.
– Я не охолону! – крикнув Микола їй услід. – Бо я правий! А ти… ти завжди незадоволена!
Двері у спальню грюкнули. Муж залишився один у вітальні, дивлячись на ключі від нової машини у своїй руці.
Зранку я прокинулася рано, як зазвичай. Микола ще спав, розкинувшись на дивані – мабуть, заночував у вітальні. Я пройшла на кухню, поставила чайник. За вікном моросив дощ, сіре небо висіло низько, як і мій настрій.
– Мамо, – у кухню зазирнула Олена, – можна я сьогодні не піду до школи?
– Чому?
– Голова болить.
Я уважно подивилась на доньку. Олена справді виглядала блідою, під очима – тіні.
– Через нас з татом?
Дівчинка кивнула, не підводячи очей.
– Ленусь, – я обняла її, – ми просто… ми дорослі, іноді не можемо домовитись. Це не означає, що ми тебе не любимо.
– А розлучитися не збираєтесь?
Питання прозвучало так просто, по-дитячому, що у мене перехопило подих.
– Звідки такі думки?
– У Даринки Шевченко батьки розлучились. Спочатку теж постійно сварилися через гроші.
Я відпустила доньку й повернулась до вікна. Розлучення. Адже й сама про це думала, особливо останніми місяцями. Коли Микола приймав рішення, не рахуючись з її думкою. Коли здавалося, що вони живуть паралельними життями під одним дахом.
– Мам?
– Іди збирайся до школи. Голова пройде.
Олена зітхнула й пішла. А я так і стояла біля вікна, тримаючи в руках остилу чашку чаю.
– Доброго ранку, – Микола з’явився у дверях кухні. Виглядав зім’ятим, нещасливим.
– Ранку, – коротко відповіла я.
– Слухай, може, поговоримо нормально? – Він сів за стіл, потер обличчя руками. – Розумію, що вчора занадто розпалився…
– Не розпалився, а купив машину без моєї згоди.
– Мар’яно, але ж вона нам потрібна! До того ж, я ж заробляю…
– А я що, вдома сиджу? – Я різко розвернулась. – Чи моя зарплата не в рахунок?
– В рахунок, звичайно… Просто…
– Просто ти вважаєш, що раз ти основний годувальник, то можеш одноосібно вирішувати, на що витрачати спІ тоді Микола мовчки взяв її за руку, і в цю мить вона відчула, що навіть після всіх свар і непорозумінь вони все ще можуть знайти один одного серед цього хаосу.
