Мій молодший брат потрапив із двобічною пневмонією до лікарні. З ним вночі лежала мама, а вдень бігла на роботу. Адже ми живемо лише троє. Тато нас покинув, три роки тому, як Миколці, моєму брату, було лише чотири роки.
То ж мама нас сама піднімає на ноги і йти на лікарняний для неї не варіант.
Я до обіду на парах, а після пар забігаю додому за продуктами які готувала ввечері і чистим одягом для мами, та й біжу до брата. А пізно ввечері ми з мамою міняємося – я йду додому, а мама ночує в лікарні.
Вчора я прийшла, як завжди зайшла до гардеробу. Свій пакет у принт з якимось сафарі я поставила на стілець і пішла до шафки вішати свій одяг.
Коли повернулася за пакетом – його не було. Я виглянула в коридор і побачила, що якийсь молодий чоловік, накинувши на себе халат ніс мого пакету.
– Ей ти, зупинись негайно! Крадій! Що ти собі дозволяєш та ще й в лікарні! – кричала я.
Чоловік і не озирнувся. Тоді я підбігла і з усієї сили вдарила його у плечі і висмикнула пакета.
Він оглянувся і дивився на мене так, наче я божевільна.
Я глянула в пакет, а там не мої речі. Я віддала йому пакет, нічого не сказавши і побігла назад до гардеробу.
Страх, що мама не матиме в що переодягнутися, а брат буде голодний не покидав мене.
А мій пакет просто хтось переставив збоку біля стіни, бо присів на того стільця, щоб перезутися. Це ж треба було не помітити збоку його.
Я пішла в палату до брата. Він пообідав домашнім супчиком, пюре та котлетками. І ми чекали на його нового лікаря, бо попередній пішов у відпустку.
Бачили б ви моє здивування, як до палати увійшов той чоловік, якому перепало від мене на горіхи. Ну як чоловік, молодий хлопець.
Мені було дуже ніяково і соромно. Я попросила вибачення. Лікар лиш усміхнувся і запросив мене на каву. Так ми і почали з ним зустрічатися.
