Останній рік я жила наче в пеклі. Мене щодня цькувала то рідна мама, то свекруха. Я вже взагалі боялася до них і телефонувати, і на очі їм потрапляти.
Кожна наша розмова завершувалася однаково. Мене просто так звинувачували в тому, що я не займаюся вихованням і розвитком власної дитини.
Причина була банальна – мій син Павлик не хотів говорити. А його бабусі дотримувалися теорії, що якщо дитина до трьох років не говорить – то їй щось бракує.
Ох і виплакала я сліз. Скажу так, що це дуже боляче чути від свекрухи і від мами, що моя дитина не повністю здорова, і що йому бракує розуму.
А я займалася з сином. Ми і в розвиваючі ігри гралися, і вивчали нові предмети, і фізкультуру робили, і довгі прогулянки щодня.
Справа в тому, що інколи так буває, що дітки спочатку говорять окремі слова, а потім перестають говорити.
Наш сімейний лікар мені те саме сказав.
З часом я перестала звертати увагу на дорікання своєї і чоловікової мами, а потім зовсім змирилася з їхньої точкою зору, як такою що це повна нісенітниця.
Не зважаючи на такі слова, що спричиняли мені біль, я продовжувала бути хорошою мамою і дружиною. Чоловік мене дуже підтримував і любив.
А син мене щодня радував новими відкриттями. Ми пізнавали світ разом.
А потім, одного морозного і сніжного дня мого Павлика наче прорвало. Він почав говорити повними реченнями і дуже багато.
Інколи нас з чоловіком аж голова боліла від розмов сина. І саме тоді ми вирішили, що якщо бабусі так хотіли балакучого онука – хай бавлять.
Ми віддавали на вихідні сина то одній мамі, то іншій. Вони також вже не були в захваті від цих розмов Павлика, але ж самі хотіли. А говорив він дуже багато і все чітко та виразно.
Ми ж почали планувати ще одну дитину.
