Двірник нашого двору
Оксана йшла додому в ранніх осінніх сутінках. Вуличні ліхтарі, як завжди, горіли не всі, а в дворах їх і зовсім не було. Перед під’їздом щоосені стояла велика калюжа, а припарковані машини не давали її обійти. Але сьогодні калюжі не було, хоча весь день моросив дощик. Вона зникла.
Оксана відчинила вхідні двері й озирнулася. Світло з під’їзду падало на блискучий мокрий асфальт. «Не здалося. Дивно якесь…»
Ліфт чекав її на першому поверсі, що теж було незвично. Зазвичай увечері він стояв десь нагорі. Двері розсунулися, запрошуючи всередину. «Неймовірно. Ні, щось тут не так», — подумала Оксана і зайшла. Натиснула кнопку й глянула на своє відбиття у забризканому дзеркалі.
На неї дивилося похмуре втомлене обличчя з сумними очима. Вона відвернулася й машинально поправила пасмо волосся, що вибилося з-під берета. Але ліфт раптом стрепенувся й зупинився, двері зі скрипом розчинилися, випускаючи її на майданчик.
— Я вдома, — голосно сказала вона й клацнула вимикачем, розганяючи темряву, що згустилася в квартирі.
Півроку тому померла мама. Відтоді в порожній хаті Оксану чекали самотність, пустота й спогади. Додому вона не поспішала, часто залишаючись у редакції. Усі співробітники розбігалися рівно о шостій, а вона сиділа. Приводила справи до ладу, записувала плани на завтра. Колеги її не любили, вважали педантичною й неуступливою. А вона просто звикла робити справи якісно й швидко — і того ж вимагала від інших.
Колись її вдома чекала хвора мати, тож розслаблятися було ніколи. До хвороби та працювала вчителькою, виховувала доньку в суворості. Оксана звикла робити все на «відмінно», щоб не підвести маму, хоча й не без внутрішнього опору. А тепер сама стала такою ж вимогливою.
Був у неї єдиний роман у житті. Але стосунки розійшлися, не дійшовши до весілля. Мати вже тоді погано почувалася, і Оксана відмовилася переїжджати до нареченого — не могла кинути її. А він не схотів жити в маленькій квартирі з хворою майбутньою тещею.
Так і залишилася Оксана сама у тридцять два. Чоловіки в редакції були або одружені, або ганяли за кожною спідницею. А окрім роботи вона ніде й не бувала. Спочатку через матір, тепер — через втому й байдужість до власного життя. Її чекав самотній вечір перед телевізором із книгою.
У суботу Оксана прокинулася пізно, потягнулася й глянула у вікно. Двір був вкритий тонким шаром снігу, на ямому чітко вимальовувалися сліди. Значить, не підморозило, і скоро він розтане. Їй захотілося пройтись по тому білому покривалу, залишити й свої відбитки. Вона поспішила до ванної.
Чи багато треба для щастя? Випав сніг і два затишні вихідні попереду. Оксана поснідала, вдяглася й вийшла на вулицю.
— Оксанко, ти в магазин? Не купиш мені хліба й батона? — почула вона за спиною.
Це з вікна на першому поверсі вихилилася сусідка.
— Добре. Може, ще щось? — запитала Оксана.
Старушка задумалася.
— Ні, більше нічого. Дякую. — Вікно зачинилося.
Ну що ж, тепер у неї була мета. І вона пішла до магазину, обережно ступаючи подалі від чужих слідів.
Повертаючи сусідці хліб, Оксана запитала, куди поділася калюжа біля під’їзду?
— Новий двірник розгнав її. Молодець, правда?
— А куди попередній подівся? — Не те щоб їй було цікаво. Просто з приводу.
— Помер тиждень тому. Заходь, розповім,— запросила сусідка.
Робити було нічого, і Оксана зайшла до захаращеної старою меблями квартири.
— Іду я днями з пошти, а на лавці сидить чоловік. Похмурий такий, але не п’яний. Від п’яниць я відрізняю — мій чоловік пив, царство йому небесне. А цей — ніби не з бездомних. Сидить собі, холодно ж, листопад.
Вийшла я, питаю: чого сидиш? А в очах у нього біда. Заходь, кажу, у під’їзд, зігрієшся. Якщо робота потрібна, кажу, у нас двірник помер. Іди, кажу, вранці до ЖЕКу, влаштуйся.
Дивись, як двір прибрав. Працьовитий, чемний. У підсобці живе. Видно, немає куди йти. Ось він, — сусідка кивнула у вікно.
По двору йшов високий чоловік, ще не старий, але відрощена щетина додавала йому віку.
Наступного дня Оксана побачила, як новий двірник скреб асфальт мітлою. Шурх-шурх, шурх-шурх. Вона довго спостерігала за цими одноманітними рухами. Не схожий він на звичайного роботягу. Цікавість гризла Оксану. Незабаром випадок зблизив їх. Вийшла вона викинути сміття й спіткнулася. Хтось міцно підтримав її.
— Дякую, — сказала Оксана, впізнавши двірника.
З-під натягнутої на лоб в’язаної шапки, що дісталася йому від попВін дивився на неє з тихою усмішкою, і в цю мить Оксана зрозуміла — її життя вже ніколи не буде самотнім.
