Двірник нашого двору
Марійка йшла додому в ранніх осінніх сутінках. Вуличні ліхтарі, як завжди, горіли не всі, а у подвір’ях їх взагалі не було. Перед під’їздом завжди восени стояла велика калюжа. А припарковані машини не давали її обійти. Але сьогодні калюжі не було, хоча весь день моросив дощик. Вона зникла.
Марійка відчинила вхідні двері й озирнулась. Світло з під’їзду падало на блискучий мокрий асфальт. «Не здалося. Диво, та й годі».
Ліфт чекав її на першому поверсі, що теж було незвично. Зазвичай ввечері він стояв нагорі. Двері ліфту розсунулись, запрошуючи її всередину. «Неймовірно. Ні, точно сталося чудо», — подумала Марійка й увійшла до кабіни. Натиснула кнопку й кинула швидкий погляд на своє відбиття у заляпаному дзеркалі.
На неї дивилось тьмяне втомлене обличчя з сумними очима. Марійка відвернулась і за звичкою стала заправляти пасмо волосся, що вибилось з-під берета. Але в цю мить кабина здригнулась і зупинилась, двері з дзижчанням розсунулись, випустивши Марійку на майданчик.
— Я вдома, — сказала вона вголос і клацнула вимикачем, зганяючи темряву, що зібралась у квартирі.
Півроку тому померла мама. З тих пір у спорожнілій квартирі Марійку чекали самотність, порожнеча й спогади. Додому вона не поспішала й часто затримувалась у редакції. Усіх співробітників виносило точно о шостій вечора, а вона залишалась. Приводила справи до ладу, записувала плани на наступний день. Марійку не любили колеги, вважали педантичною й неуступливою. А вона просто звикла чітко й швидко виконувати роботу, чого вимагала й від інших.
Раніше вдома її чекала хвора мама, не було часу розслаблятись, жаліти себе. До хвороби вона працювала вчителькою у школі, виховувала доньку в суворості. Марійка звикла все робити на «відмінно», щоб не підвести маму, хоча й не без внутрішнього спротиву. А тепер сама стала такою ж вимогливою.
Був у неї єдиний роман у житті. Але стосунки розладились, не дійшовши до весілля. Мама тоді вже почувала себе погано, і Марійка відмовилась переїжджати до нареченого, не могла кинути її саму. А він не погоджувався жити у маленькій квартирі з хворою майбутньою тещею.
Так і залишилась у тридцять два роки Марійка сама. Ті чоловіки, що працювали в редакції, були або одружені, або не пропускали жодної спідниці. А окрім роботи вона ніде не бувала. Раніше через маму, тепер через втому й байдужість до власного життя. Її чекав самотній вечір перед телевізором чи з книжкою.
У суботу Марійка прокинулась пізно, потягнулась і виглянула у вікно. Двір був укритий тонким шаром снігу, на якомь чітко вимальовувались візерунки темних слідів. Значить, не підморозило, сніг незабаром розтане. І їй захотілось пройтися тонким білим покривалом, залишити на ньому свої сліди. Марійка поспішила до ванної.
Багато треба для щастя? Випав сніг і два затишних вихідні попереду. Марійка поснідала, вбралась і вийшла на вулицю.
— Марійко, ти в магазин? Не купиш мені батон і хліб? — почула вона за спиною.
Це у привідкрите вікно виглянула сусідка з першого поверху.
— Гаразд. Може, ще щось? — запитала Марійка.
Старенька задумалась на мить.
— Ні, нічого не треба, тільки хліб і батон. — Вікно зачинилось.
Ну що ж, у неї хоч з’явилась мета. І Марійка пішла до магазину, намагаючись йти осторонь від чужих слідів.
Віддаючи хліб сусідці, вона запитала, куди поділась калюжа перед під’їздом?
— Це новий двірник розганяв. Молодець, правда?
— А куди дівся старий? — Не те, щоб Марійку це хвилювало. Вона запитала швидше для порядку.
— Помер тиждень тому. А ти заходь, я тобі зараз розповім усе, — запросила до себе сусідка.
Робити все одно було нічого, і Марійка зайшла до затишної, заставленої старою масивною меблями, квартири.
— Іду я кілька днів тому з пошти, а у дворі чоловік сидить на лавці. Понурий такий, але не п’яний. П’яниць я на вигляд розпізнаю, бо чоловік пив, царство йому небесне. Цей не схожий на ледаря. Як не вигляну у вікно, все сидить. А холодно вже, листопад, чай. Значить, гадаю, немає йому куди йти.
Вийшла я до нього, спитала, чого він тут чекає. А очі в нього нещасні. Іди, кажу, у під’їзд, зігрійся. Якщо робота потрібна, кажу, у нас двірник помер. Ось як засипало листям двір. Іди, кажу, вранці до ЖЕКу, влаштуйся двірником, чого просто так сидити?
Дивись, як двір вичистив. Працьовитий, вихований, вітається. І живе у комірчині. Видно, справді, немає йому куди йти. Та ось він, легкий на помині, — сусідка кивнула на вікно.
По двору йшов високий чоловік, явно не старий, але відрощена щетина на обличчі додавала йому віку.
Наступного дня Марійка побачила у вікно, як новий двірник скребНіжний поцілунок Дениса розтопив лід у її серці, і вона зрозуміла — нарешті її самотність скінчилася.
