Ой, любі мої, який же то день був Сірий, плаксивий, ніби саме небо знало, що в Зеленому Гайку лихо коїться. Я з віконця своєї амбулаторії дивлюся, а в серці так і ноє, ніби його в лещата стиснули та поволі скручують.
Усе село наше, здавалося, вимерло. Собаки не гавкають, діти заховалися, навіть невгамовний півень дядька Петра й той примовк. Усі дивилися в один бік на дім Ганни Миколаївни, нашої баби Ганни.
А біля її хвіртки стоїть машина, міська, чужа. Блищить, як свіжий наріз на тілі нашого села.
Вивозив її Андрій, син єдиний, свою матір. У будинок для літніх.
Він приїхав за три дні до того, такий же виглажений, пахнув дорогим парфумом, а не рідною землею. До мене зайшов першим, ніби за порадою, а насправді шукав виправдання.
Олено Іванівно, ви ж самі бачите, говорив він, не дивлячись на мене, а кудись у куток, на пляшечку з ліками. Мамі догляд потрібен. Професійний. А я що? Робота, постійно в дорозі. Тут серце, там суглоби Їй там буде краще. Лікарі, піклування
Я мовчала, тільки дивилася на його руки. Чисті, з доглянутими нігтями. Цими руками він у дитинстві чіплявся за поділ Ганнин, коли вона його з річки витягала, синього від холоду. Цими руками він брав пиріжки, які вона пекла, не шкодуючи останньої олії. А тепер цими руками підписав їй вирок.
Андрію, кажу тихо, а голос тремтить, наче не мій. Будинок для літніх це не дім. Це установа. Стіни там чужі.
Та там же спеціалісти! майже скрикнув він, немов сам себе переконував. А тут що? Ви одна на все село. А якщо вночі стане зле?
А я собі думаю:
*”А тут, Андрію, стіни рідні, що лікують. Тут хвіртка скрипить так, як скрипіла сорок років. Тут вишня під вікном, яку твій батько садив. Хіба це не ліки?”*
Та вголос нічого не сказала. Що казати, коли людина вже вирішила? Він поїхав, а я пішла до Ганни.
Вона сиділа на лавці біля ґанку, пряма, як стріла, лише руки на колінах тремтіли дрібно, не плакала. Очі сухі, дивилися кудись за річку.
Побачила мене, спробувала усміхнутися, а вийшло, ніби оцту ковтнула.
Ось, Іванівно, каже, а голос тихий, як шелест сухого листя. Приїхав син Забирає.
Я сіла поруч. Взяла її руку холодна, жорстка. Скільки ж ці руки перепрацювали за життя І город копали, і білизну в річці полоскали, і Андрія свого обіймали.
Може, ще поговорити з ним, Ганно? шепнула я.
Вона похитала головою.
Не треба. Він вирішив. Йому так легше. Він не зі зла, Іванівно. Він з міської любові так робить. Думає, мені добра бажає.
І від цих її слів у мене душа обірвалася. Не кричала, не билася, не проклинала. Прийняла, як усе життя і посуху, і зливи, і втрату чоловіка, а тепер і це.
Ввечері перед відїздом я знову зайшла до неї. Вона вже зібрала вузлик.
Смішно сказати, що там було. Фотографія чоловіка, хустка шовкова, що я їй на свято дарувала, та маленька ікона. Усе життя в одному ситцевому вузлику.
Будинок був прибраний, підлога вимита. Пахло мятою і чомусь холодною золою. Вона сиділа за столом, на якому стояли дві чашки із залишками меду.
Сідай, кивнула вона. Чаю випємо. Востаннє.
Ми сиділи мовчки. Цокав годинник на стіні раз, два, раз, два Відміряв останні хвилини її життя в цьому будинку.
І в цій тиші було більше болю, ніж у будь-якому крику. Це була мовчанка прощання. З кожною тріщинкою на стіні, з кожною дошкою підлоги, із запахом ромашок на вікні.
Потім вона встала, підійшла до скрині, дістала згорток білого полотна. Протягла мені.
Візьми, Іванівно. Це рушник. Ще моя мати вишивала. Нехай у тебе буде. На память.
Я розгорнула. А по білому полотну сині васильки та червоні троянди. І по краю вишивка така тонка. У мене подих завмер.
Ганно, навіщо?.. Забери Не рви душу ні собі, ні мені. Нехай він тут на тебе чекає. Він дочекається. І ми дочекаємось.
Вона лише глянула на мене своїми блідими очима, в яких стояла така безодня туги, що я зрозуміла вона не вірить.
І ось настав той день. Андрій метушився, складав у багажник її речі. Ганна вийшла на ґанок у своїй найкращій сукні, у тій самій шовковій хустці. Сусідки, хто сміливіший, вийшли за ворота. Стояли, витирали сльози кінцями фартухів.
Вона оглянула всіх. Кожну хату, кожну вишню. Потім подивилася на мене. І я побачила в її очах німе запитання: *”За що?”* І прохання: *”Не забудьте”.*
Вона сіла у машину. Гордо, прямо. Не озирнулася. Лише коли авто ру
