Ну яка мати бажала б своїй дитині поганого життя, й не важливо йдеться про немовля чи дорослу людину. Останнім часом Михайло до мене зачастив. Раніше син лише телефонував раз у два тижні, поговорив трішки й біг у справах, а тут кожного дня заїжджає пообідати.
Мені, звісно, приємно, хоч надивлюся на нього, але ж я не дурна, розумію, що щось сталося. Зателефонувала до невістки про онука запитати, її справами поцікавитися. Думала, що Таня на емоціях про щось розповість, але вона й говорити не захотіла, пояснила, що дуже зайнята й поклала слухавку.
Мої побоювання лише підтвердилися. У сім’ї сина коїться щось неладне. А як все гарно починалося. Він же коли у Таню цю свою закохався, землі не черкав, у хмарах літав. Квіти кожного дня їй дарував, на двох роботах працював, щоб мати змогу дівчину у найкращий ресторан міста повести.
Рік за нею бігав, перш ніж вона погодилася з ним зустрічатися, а потім ще два роки своє кохання доводив. Вдома тільки й розмов про Таню, яка вона красива, весела, добра та мила. Я за сина щиро раділа й розуміла, що діло до весілля йде.
На святкування ні наша сторона, ні сторона Тані грошей не шкодувала. Гостей запросили багато, виїзна церемонія, жива музика, найкращий ведучий. Свати наші хорошими людьми виявилися. Ми не могли налюбуватися дітьми, раділи разом із ними. Батьки Тані квартиру молодятам виділили. Там раніше бабуся нареченої жила, так вони її до себе забрали, щоб молоді мали власний куточок. Ми з чоловіком допомогли там ремонт зробити, ліжко їм купили.
Все було добре, поки не народився онук наш, Мирон. Таня змінилася дуже, постійно чимось невдоволена. Я ж по ній бачу, що не все гаразд. В гості перестала ходити, щоб невістку зайвий раз не дратувати. Сина ні про що не запитувала, не хотіла втручатися, але коли він серед ночі з валізою заявився, довелося.
Михайло розповів, що всі сварки в домі через гроші. Таня ж в декреті, живуть лише з його зарплатні, їй мало. Невістка хоче жити на широку ногу, але де ж їй того заможного життя взяти. Каже, що тепер йому їсти не дає, бо не заслужив, того він до мене й обідати приїжджав. А це вже не витримав, зібрав речі й назовсім.
-Ой, сину, якщо вона вже кусень хліба рахує для тебе, то далі тільки гірше буде, краще вже розійтися – ляпнула й не подумала, а Міша візьми й погодься.
Наступного дня подав на розлучення й Тані повідомив, що аліменти платити буде, з дитиною бачитиметься, але з нею жити не збирається. Невістка до мене прибігла, просила, щоб я їй помирила, не знала ж вона, що це з моєю поміччю відбувається. Ну що мені було їй казати, запитала, чого це вона Михайлові куснем хліба попрікала. Таня швидко й зрозуміла, що я не на її стороні. Ще й мене винуватою зробила, кричала, що з онуком бачитися не дозволятиме й розлучення Михайлові так просто не дасть.
Я ж ніби й не втручалася й зла їм не бажала, а ще й крайньою залишилася. Чоловік каже, що сина треба гнати назад до дружини. Вони дров наломали, то нехай самі й розбираються. Він то правий, але як я можу рідну дитину за двері виставити. Вирішила ще раз з Михайлом поговорити, за Таню поручатися, попросити ще раз як слід все обдумати, а він мені: «Я вже все вирішив й не передумаю».
Виходить, що це дійсно моя провина, бо ляпнула з дуру в таку хвилину, чи все ж таки їхнє розлучення було неминучим?
