Плакала гірко Оксана в подушку. Зовсім не очікувала вона такого повороту подій. Як міг той, кого вона так палко кохала, так з нею вчинити. Просто взяти і покинути її у переддень весілля. Боже, що буде тепер! Що люди в селі скажуть?
Завтра повинні були з нареченим їхати до її батьків. Вони ж таке розкішне весілля запланували – на все село, як годиться. А Павло злякався відповідальності – щойно зателефонував і зізнався, що обдумав все. Не любить він її, одружуватися не збирається. Іншу покохав, вона вагітна від нього. Вагався довго, як сказати Оксані, то й затягнув з рішенням аж до весілля.
Дівчина ридала:
– Як дивитися у очі батькам? Що сказати? Люди в селі засміють нас! Як же так!
– Так, Оксано! Швидко взяла себе в руки і на весілля налаштувалася. Не гарно буде, коли у нареченої очі червоні будуть! – рішуче сказала її найкраща подруга Лідка, яка жила з нею в кімнаті в гуртожитку.
– Яке весілля? Лідо, з ким? Де тепер мій жених?
– Все розрулимо! Давай речі збирай! Що ж мені дружкою не бути? Я скоро. – і грюкнула дверима.
Нічого не зрозуміла Оксана, та почала мовчки валізу діставати.
Тим часом Ліда прямувала до свого знайомого Віталія. Стала на порозі його дому і голосно запитала:
– Оксана тобі подобається?
– Подобається… Та й що? Скільки навчалися на паралельному курсі – вона ні разу й погляду в мою сторону не кинула. Навіть знайомитися не схотіла. А тепер заміж виходить!
– Виходить. Нареченим будеш?
– Лідо, що за жарти?
– Не жарти. Покинув наш жених Оксанку… Треба рятувати дівчину. Погодишся? Бо ще від сорому такого руки накл _аде на себе.
– А весілля коли?
– Завтра Віталику, завтра…
Хлопець довго думав. Потім зателефонував своєму другу Івану:
– Свідком будеш у мене на весіллі! Поїхали костюми купувати!
На світанку у двері Оксани і Ліди постукали. Відчинила Ліда. У кімнату ввійшли двоє прибраних молодиків. Оксана ошелешено дивилася на них. А подруга вже представляла нареченого:
– Знайомся… Твій майбутній чоловік Віталій і свідок Іван.
Дівчина сиділа шокована. Оксана не знала, як їй діяти. Вона довго не могла прийняти рішення – чи виходити заміж за зовсім чужого їй чоловіка чи осоромити батьків?
– Що ти думаєш, Оксано? Весілля через три години. Наречений вже є. Весілля зіграєте. Розлучитеся через місяць та й усе. Він же рятує тебе від сорому.
Через півгодини Оксана у весільному вбранні уже сиділа в автомобілі з новим нареченим. Вона стиха плакала. Та вибору у неї не було.
Весілля було розкішним. Гості веселились до ранку, та Оксана лише сиділа з натягнутою усмішкою на обличчі.
Батьки ж були знайомі з її коханим Павлом. Тому теж спочатку були ошелешені. Та Оксана збрехала їм, що Віталія любить. А наречений в роль гарно ввійшов. Оксану все на руках носить, ніжністю огортає.
Коли весілля закінчилося, Оксана взяла Віталія за руку і лагідно промовила:
– Дякую, що допоміг мені. Не хвилюйся, скоро розлучимося.
– А я й не збираюся шлюб розривати. Я давно бачив тебе, давно мені подобалася. Ось і шанс такий випав познайомитися ближче. Відтепер я чоловік твій. А поживемо – побачимо. Можливо, у нас з тобою й вийде все.
– Вже один збирався женихом бути, та он як обманув. А ти, чужа людина, збираєшся зі мною життя провести?
– Не чужий я… Повторюю – я твій чоловік. Не відповідай відразу «ні». Давай хоч місяць поживемо.
З того часу минуло вже тридцять років. Оксана з Віталієм живуть душа в душу. Вже чотирьох дітей виростили. Вони і подумати тоді не могли, що так їх доля зведе.
А Ліда до них частенько приїжджає. Вона – хрещена їхньої старшої дочки. Подружжя гостинно її зустрічає. І досі дякують вони їй, що вона тоді для них таке щастя влаштувала.
