Раніше у мене була мама і був тато. Ми були щасливі, бо жили всі разом, батьки любили одне одного й любили мене. Але так тривало до одного серпневого дня. Тоді мамі стало зле й тато повіз її в лікарню. Вже там йому повідомили, що мама смертельно хвора і їй залишилося жити лічені місяці.
Від мене нічого не приховували, тато сказав, що я повинна знати правду й маю бути готова до найгіршого. Мама згасла від хвороби на наших очах. Я, хоч і була дитиною тоді ще, але мені дуже чітко закарбувалися в пам’яті останні дні життя мами. Вона мучилася й ми нічого не могли з цим зробити. А потім її не стало і ми з татом залишилися вдвох.
Тато дуже тяжко переніс цю втрату. Він закинув роботу, себе й навіть на якийсь час забув про мене. Почав заглядати в чарку. Лише тоді, коли сусіди стали погрожувати йому, що викличуть соціальні служби й мене заберуть, він ніби прокинувся з цього страшного сну.
Одного дня він покликав мене на розмову, сказав, що нам треба забути все й старатися жити далі, жити щасливо разом. Пообіцяв, що зробить для цього все, що в його силах. Тато вернувся на роботу й ми справді зажили звичайним життям. Я ходила до школи, після школи робила уроки й інші хатні справи, готувала вечерю для тата.
Ще через якийсь час він привів у наш дім Оксану. Я зрозуміла, що вона — нова татова жінка, а потім він і сам мені про це сказав. Оксана мені сподобалася, вона відразу подружилася зі мною й попросила називати її мамою. Мені хоч і було дещо незвично, але я погодилася. Невдовзі вони з татом розписалися й ми стали жити всі разом вже як справжня сім’я. Поява Оксани привела тата до тями і я раділа, що він більше не зловживає алкоголем.
Але так ми жили всього кілька років. Потім знову почалися проблеми. Батьки сварилися, звинувачували одне одного в подружній зраді, мама Оксана звинувачувала тата в тому, що він недостатньо уваги їй приділяє. Я хоч і старалася не слухати цього, але вони кричали так голосно, що думаю, чув весь наш будинок, не тільки я. Згодом мама Оксана стала рідше приходити додому. Бувало, що з’являлася над ранок і не в дуже пристойному вигляді. Тато відразу починав виясняти з нею стосунки, а вона його навіть не слухала, закривалася в кімнаті й завалювалася спати. Від цього тато дуже злився, ламав речі й трощив посуд. А потім знову став випивати.
Їхні напружені стосунки вплинули й на мене. Мама Оксана часто зривалася на мені, звинувачувала у всьому мене. Мовляв, вона впевнена, що, якби мене не було, вони б з татом жили краще. Після закінчення школи вона стала вимагати, щоб я переїхала від них нарешті й дала їм спокій. А я б з радістю, та не було куди й на які гроші!
Так, тато мене любив, піклувався про мене, приділяв мені багато уваги. Може вона ревнувала мене до нього? Оксана часто підмовляла тата кудись на вихідні поїхати відпочивати, але тільки вони вдвох. А тато завжди їй відповідав, що без мене вони нікуди не поїдуть. Вочевидь, її це дратувало й тому вона стала себе так поводити.
Недільний ранок, коли б здавалося, всі ще мали спати, почався знову з криків. Знову сварилися мама з татом. А потім я почула, як хтось сильно гупнув дверима й враз у квартирі стало тихо. Я вже настільки до цього звикла, що старалася зовсім не виходити зі своєї кімнати. Не хотіла потрапити під гарячу руку мами Оксани. Вже ближче до вечора й вийшла й запитала її, де тато. Вона гаркнула у відповідь щось на кшталт:
— Звідки мені знати, десь вештається, як завжди.
А вже через лічені години мені зателефонували з невідомого номера й повідомили страшну звістку. Тато потрапив під колеса вантажівки. Його більше немає.
Що робити? Куди бігти? До кого? В мене трусилися руки й мимовільно капали сльози з очей. Я ще не усвідомила того, що трапилося. Вірніше, я не хотіла в це вірити. Я відразу побігла до мами Оксани й тремтячим голосом повторила їй те, що сказав цей незнайомий жіночий голос мені. Мама не повірила…
Я вибігла з квартири й помчала до сусідки. Пояснила їй ситуацію й вона сказала, що відвезе мене в лікарню. Добре, що у мене була така добра тітка Марина, яка завжди мене брала до себе, коли батьки сварилися й казала, що я можу залишатися в неї, скільки мені потрібно. Вона завжди мене підтримувала й заспокоювала. Й цього разу зголосилася допомогти. Вони з чоловіком відвезли мене в лікарню. Там знайшли лікарку, яка мені телефонувала. Вона знову повторила те, що тато загинув. Його травми були несумісні з життям.
Я втратила ще одну дорогу мені людину і стала круглою сиротою. Мій плач чула вся лікарня, ніхто не міг мене заспокоїти й привести до тями. Я бігала по лікарні, заглядала в кожну палату, в надії знайти свого тата. Але так і не знайшла.
Ми похоронили його. Мама Оксана навіть на похорон не з’явилася. Прийшла лише через кілька днів і з дуже очевидними намірами. Заявила мені, що залишається жити в нашій квартирі, бо вона так хоче. Мовляв, вона стільки часу провела з татом, що має повне право жити в його домі. Тут я вже запідозрила, що вона поклала око на татову квартиру, думала, мене легко можна обманути й відібрати житло. Але за мене вступилася сусідка. Адже Оксана кричала, що тато обіцяв цю квартиру подарувати їй, значить вона її. Забиратися геть вона не збиралася.
Тітка Марина викликала поліцію й Оксану вивели з квартири насильно. Така історія повторювалася ще кілька разів, Оксана приходила до мене з погрозами. Але потім вона зникла і я більше, на щастя, її не бачила.
Єдиними людьми, які були готові мене підтримати, що б там не було, стали сусіди тітка Марина та її чоловік. Я це особливо відчула після похорону тата. З того часу я стараюся всіляко їм допомагати, адже вони вже пенсіонери. Вони все ще раді бачити мене у своєму домі. А я рада, що є на світі такі добрі люди. Адже я їм чужа, а вони так про мене піклуються…
