В одному домі жили дві сусідки. Квартири були поруч. І дітки в них були ровесники, тільки в Ольги син Саша, а в Валентини донечка Оксанка. Якось так сталось, що обидві мами були одинокі. У Ольги чоловік захворів і помер, а Валентина донечку народила сама (коли її хлопець дізнався, що вагітна, більше його не бачила), і виховувала самостійно.
Діти повиростали, мами пишались своїми дітьми, адже і в Оксани, і в Саші життя склалось добре. Непомітно старість накинула, і так сталось, що і хвороби в обох мам схожі. Спочатку нездужали по черзі, то одна, то друга. Потім забувати стали, то Ольга піде з дому, квартиру не закриє, а Саша увечері прийде провідати, і шукає всю ніч. Одного разу знайшов на автовокзалі. А в Оксани мама ще гірше, пішла із дому і прямо до річки. Добре, що перехожий притримав, а так, щоб було, важко уявити.
Коли такі «витівки» стали повторюватись все частіше, стало зрозуміло, що одних залишати вдома не можна. Саша поговорив із дружиною, і вирішили забрати маму до себе додому. Виділили їй кімнату, встановили замок у двері, щоб коли їх не буде дома, Ольга не змогла вийти. Звичайно, начебто, спокійніше, але в Ольги не завжди провали в пам’яті, так на вигляд звичайна людина. І коли почувалася добре, а під замком сиділа майже завжди, сумно їй було, плакала майже щодня. Адже вона, сімдесяти восьмирічна, бабуся очікувала від дітей більшої уваги, а не тільки сидіти в закритій кімнаті вечорами також.
А Оксана вирішила, що дома буде тісно з мамою, і мабуть, оформить її в будинок пристарілих. Адже там про маму будуть піклуватись, і доглянута буде завжди. Не зважала Оксана на те, що про неї будуть говорити люди. Поки зібрала всі документи, пройшов майже місяць. Весь цей час жили вдвох в маминій квартирі. Валентина зрозуміла вже давно, куди хоче відіслати її дочка. І одного разу, дивлячись прямо у вічі Оксани, спитала,- за що ти так зі мною? Нічого не відповіла дочка. А що тут скажеш?
