Олеся з мамою сиділи на старому ліжку. Обидві були тепло вдягнені, бо була люта зима, а в хаті лише розгорілась пічка.
Не хвилюйся, мамочко. Все у нас складеться як треба. Ми не пропадемо, тихо шепотіла Олеся, простягаючи ліки матері.
Вона намагалася утішити маму, хоча насправді Марія Петрівна була їй не рідна мати, а колишня свекруха Майже вже колишня.
Свого часу вони мешкали втрьох: мати, син і Олеся, дружина сина. Вийшла Олеся заміж пізно у тридцять років. Вона стала другою дружиною Вадима, але сімю не руйнувала на той час Вадим вже розлучився.
Свекруха Марія Петрівна, жінка щира й лагідна, прийняла Олесю як рідну, а для Олесі вона стала дорогою людиною. Олеся рано залишилась сиротою, і саме у свекрусі знайшла затишок і турботу. Денис, її чоловік, жартома називав їх змовницями.
Пять років минули, як один день. Згодом Вадим став чужим: сердитий, постійно кричав, затримувався вечорами. На все була причина зявилася коханка. Він усе рідше бував вдома, а повертався добряче напідпитку.
Якось Вадим кинув:
Йду від тебе. Дам два дні на збори.
Олеся ще не встигла й торбу зібрати, як у двері пройшла та дівка з чемоданом.
Очевидно, вона прагнула побачити Олесю, щоб щось їй гірке сказати. Але марно довгонога білявка з яскравим макіяжем і важкими віями лише викликала у Олесі сміх.
То ти проміняв мене на це чудо з віями, як у корови? Щасти, я не шкодую.
Вона весела, а ви з мамою дві баби. Дві курки, кинув Вадим.
Мене хоч ображай, а мама до чого? зітхнула Олеся.
Котик, а твоя мама з нами мешкатиме? тонким голосом пирхнула білявка, кліпаючи віями. Нехай забере її. Навіщо вона нам?
Мамо, і тобі час йти, буркнув Вадим.
Куди ж я подінуся? Я ж тобі всю пенсію й гроші від продажу квартири на цей будинок віддала, заплакала Марія Петрівна.
Досить театру. Можеш залишитись, якщо з кімнати не вилазиш. Тепер господарює тут Альбіна, відмахнувся Вадим.
Ну, нехай вони йдуть обидві, звиснула коханка.
Але ж то моя мама! спробував заперечити Вадим.
О Боже, котику, то в мене ще й свекруха буде? драматично вигукнула Альбіна.
Олеся втомилась від цих суперечок.
Мамо, поїхали до села?
Хай краще в село, ніж із такими… сховала обличчя в долонях Марія Петрівна.
Олеся швидко спакувала речі: ліки, важливу скарбничку, документи, білизну.
Забирайте все, нам нічого чужого не треба, кинула Альбіна.
Вадим мовчки спостерігав з порогу більше сказати йому не було чого.
За пів години Олеся вже стояла біля старенької Лади. Марія Петрівна сиділа на задньому сидінні й схлипувала навіть не глянула на сина.
Як же ми тепер житимемо, дитино…
В мене ще залишились заощадження у гривнях. До пенсії протримаємось на хліб і на молоко вистачить, лагідно обійняла її Олеся.
Виїхали вони у Липове, де Олеся провела дитинство. В хаті зимно, але вона швидко натопила піч, принесла води, поставила чайник грітись.
Як в тебе все до ладу ніби все життя тут жила, сказала Марія Петрівна.
Дідусь колись усього навчив. Добре, що запаслись їжею в магазин йти не доведеться. Не люблю тих сільських пересудів, зітхнула Олеся.
Після кухля гарячого чаю стало трохи легше.
Завтра тут приберу все як слід.
Раптом у двері постукали.
О, сусідко, приїхала! А то все чекала. Що взимку? Які справи? привітався дядько Василь.
Все добре, дякую. Якось розкажу, чаю з нами поп’єте?
А ти не сама тут? помітив нарешті Марію Петрівну.
Це Марія Петрівна. А це дядько Василь, наш старий сусід.
Якщо щось потрібно звертайтеся, по-доброму сказав він.
Минув тиждень у хаті запанували затишок і лад.
Знаєш, Олесю, я ж теж із села родом. За міського заміж вилетіла, а коли Вадимові було двадцять три чоловік загинув. Я квартиру продала, синові все віддала. А він обіцяв разом житимемо. Подивись, як доля круто повернула, зітхала Марія Петрівна.
Треба триматись. Ми не самі. А раптом у тебе ще онуки будуть?
Від тієї блондинки? Не дай, Боже. А твій Василь із ким живе?
Один. Дружина давно втопилась, рятуючи сусідського хлопчика. Дітей нема. Дружив із моїм дідом він вашого віку.
Місяць минув про Вадима жодної звістки. Аж раптом невідомий номер на телефоні.
Олеся?
Так.
Ваш чоловік загинув, почувся хриплий голос.
Ви помилились…
Ні. Вадим їхав з жінкою. Був напідпитку, розбився. А вона дивом ціла. Приїжджайте на впізнання.
Господи, як сказати Марії Петрівні? Олеся кинулась по допомогу до дядька Василя.
Олесю, ти наче нежива… Що сталося?
Мамо, сядь. Вадима більше нема…
Боже ж ти мій, за що… Це я винна! Я ж його покинула…
Він сам тебе вигнав, мамо.
А все ж Я ж мати.
Дядько Василю, поїдете зі мною?
Звісно, я з вами, твердо сказав Василь.
Поховали Вадима. Олеся і Марія Петрівна вирішили навідатися в дім тепер той мав їм належати. Поряд завжди був дядько Василь.
Дім Усе змінилось: всюди одяг на підлозі, немитий посуд, суперечки і бруд.
Це ви тут робите? Це мій дім, йдіть геть! кинулась на Олесю та сама білявка з вустами та віями.
Ану документи на будинок покажи! рішуче втрутився Василь.
Мій чоловік помер, у нас був навіть весільний обряд!
А він розлучення не подав…
Ну то й що, раз весілля дім мій!
Не вигадуй, йди геть. Є ще хтось у хаті? холодно вимовив Василь.
Чоловік зник навшпиньках. Василь перевірив, щоб нічого не винесли.
Документи привели до ладу, замки змінили.
Чимало речей довелося повикидати. Василь допомагав Олесі й Марії Петрівні у всьому.
Шкода розлучатись, звик до вас, сказав він.
Ще побачимось. А ви й самі приїжджайте до нас, дядьку Василю, засміялася Олеся.
Ой, дядьку Василю, бачу, як ви на маму дивитесь, пожартувала Олеся.
Він лише почервонів:
Ай, перестаньте, які там почуття.
Минув рік Василь з Марією Петрівною одружились, зажили гарно в селі. Олеся стала для них, як рідна дочка. А з часом удома у них зявилися і діти Олеся стала мамою, взяла під опіку брата й сестру, бо інакше розлучили б їх по сиротинцях.
Батьківську любов, турботу й рідних людей можна знайти навіть тоді, коли не сподіваєшся не лише родина дається з народження. Справжня родина там, де тебе підтримують і люблять, незалежно від рідства. І всі труднощі життя зносяться легше, якщо є поруч ті, кому не байдуже.